З чого все почалося

Батьки кажуть, мені тоді років чотири було. Мама працювала бібліотекаркою і присвятила цьому аж двадцять літ, то можна вважати, що в бібліотеці я виріс.

Щойно поріг переступиш, сильно рипіла одна дошка, а ті, що за нею, порипували при кожному кроці, але вже тихіше. Досі пам’ятаю бордову доріжку між стелажами та зелені смужки на ній по обидва боки.

А запах… Я його ніколи не забуду. Запах книжок глибоко просочився в мою сутність і з дитинства став частиною плоті. Коли беру до рук книжку, перш за все її нюхаю. Кожна книга пахне по-різному, по-своєму. Потім перегортаю кілька сторінок, щоб відчути папір — який він на дотик, який у нього настрій. Давно це стало ритуалом.

Я тоді вельми цікавився рахуванням, от і вирішив порахувати полиці на книжковій шафі. Добре хоч, що вони пусті були, без книжок, лише пилом припали. Скільки дістав руками, стільки й порахував, а далі що? А далі поліз я полицями вгору, щоб порахувати всі наступні. Шафа виявилася і важкою і нестійкою водночас. Від моєї ваги вона втратила рівновагу і з гуркотом впала на підлогу разом зі мною…

От уяви на мить: шафа з важких товстих дощок, два з половиною метри заввишки, падає на тендітне тіло чотирирічної дитини. Я просто дивом лишився живим. Мене врятувало те, що ні одна із полиць не зачепила голову. Одна з них вдарила в груди, а наступна вже опинилася за головою.

Загадка — як після такого удару вціліли ребра. Від удару об підлогу я відразу ж втратив свідомість та отримав струс мозку. Місяць пролежав у лікарні з набряком обличчя, потім ще місяць ходив по будинку та хилитався, мов напідпитку. Та й зараз, якщо рознервуюся, то смикається ліве око.

Чи вплинуло це на моє подальше життя? Безумовно!

Тяжкі травми мозку безслідно не проходять, і після них людина вже не лишиться такою, як була раніше. Вона зміниться.

Ким би я був без книжкової шафи? Ніхто не знає. Але книжки я б навряд чи писав і в закапелки людського мозку точно б не заглядав. Тож саме цей випадок у бібліотеці я вважаю точкою відліку всіх звершень та чудес, котрі трапилися зі мною у дорослому житті.

По-перше, це сталося саме в бібліотеці, і та шафа прищепила мені жагу до пізнання невідомого. Що може бути символічніше для письменника.

По-друге, книжки стали тією глиною, з якою виліпився мій світогляд, бо саме в книжках я знайшов відповіді на запитання, котрі ще не задані.

Я подумав: «Якщо на голову падають шафи, то це комусь потрібно»! Тож завдяки цьому випадку я й вирішив поділитися набутими знаннями та досвідом з іншими. І зробити це саме через письменництво, щоб корисна інформація сприймалася з цікавістю, а подекуди і з гумором. Страви ж завжди смачніші, коли чимось приправлені.

І я вдячний тій шафі, що вона навернула мій мозок на творчість. Якби не вона, то я скоріш за все, був би «нормальним», був би таким, як усі. А для мене це найбільша трагедія, яка може статися з людиною. Якщо ти такий, як усі, то тебе немає, ти не живеш.