Як я в універі вчився

Перші спроби підзаробити.

Як згадаю, де мене носило — в очах темніти починає. Хіба я міг подумати, що буду писати книги, коли косив траву на узбіччі траси в 35-градусну спеку? Потік машин — три смуги в одну сторону, три в іншу, сонце в зеніті і я з косою (ні-ні, не на голові, в руках). Але давайте все по черзі розповім.

Охоронець

Студенти, котрі приїжджають до столиці — це вічно голодне плем’я з вічно порожніми кишенями. Навіть не так, порожньо — це коли “нуль”, а в них, зазвичай, жирний відчутний “мінус”. Студент всі п’ять років живе в кредитах від таких самих, як і він. Це можна назвати “великим колообігом батькових грошей”, бо гроші кочують по всій общазі, але ні в кого не затримуються. Ось бідолахи й шукають собі підробіток, єдиним плюсом якого є перший досвід заробітку грошей. От тільки халепа в тому, що все зароблене того ж вечора мандрує до “стекляшки”.

Тру-ла-ла! Тру-ла-ла! І грошей знову нема…

Я намагався добре вчитися і не пропускати пари, тож денна праця відпадала сама собою. Залишалася ніч. Тут два варіанти: нічний продавець або охоронець. Чому я вибрав друге — історія мовчить, немов води в рот набрала. Влаштувався охоронцем, дали форму, сказали зателефонують, коли звільниться місце. Подзвонили — приїхав, сиджу. З іншого боку стола застигла постать начальника охорони: величезний, суворий, дивиться на мене уважно. Довго дивиться.

— Сергію, ти відповідальний працівник?

А звідки мені знати, я що, працював коли-небудь.

— Так, — кажу.

— Куриш? П’єш?

— Ні. Пиво. Іноді, — а в самого голова по швах розходиться після вчорашнього “тру-ла-ла” з приводу котрогось Дня народження.

— Сергію, об’єкт складний, — сказав НачОх і завмер. Вивчає мою реакцію. — Нічне кафе, називається “Піта». Місце проблемне, розміщене на стику двох районів, часто спалахують сутички між корінними. Впораєшся?

— Впораюся, — мовили мої сухі губи, а душа вискочила через вікно і помчала до рідної хати.

Мій трудовий стаж склав три дні. Два перших відчергував відносно спокійно, на третій сталася пригода, після якої я зрозумів — не моє це, от не моє і все. В кафе «Піта» стояли ігрові автомати й на них регулярно зависав один хлопчина, спокійний, тихий, чупакабри не зачепить. Одного разу грав собі, грав, а потім серед ночі кудись пішов. Через півгодини з криками “Викличте міліцію!” зайшов у двері, вірніше — заповз. Лице в нього — ой лишенько: місиво із крові, гуль та шкіри. Каже, йшов по бруківці, набіг натовп якихось малоліток, повалили на землю, до невпізнання побили ногами і забрали все, що мав у кишенях.

Тієї ж ночі. За столиком відпочивала компанія і до них почав чіплятися не дуже тверезий шукач пригод. Найздоровіший із компанії підходить до мене і каже: “Можна я його вдарю?”. Я у відповідь: “Можна, але тільки не на території кафе”. Вивів він п’яну жертву на вулицю, двічі так пройшовся по голові, що аж у мене череп затріщав, перекинув побитого через огорожу і спокійнісінько продовжив спілкування з друзями.

Все! Сергій з тих пір охоронцем не працює.

Різноробочий — “УкрОптБакалія”

А траву, про яку йшла мова на початку статті, я косив в “УкрОптБакалії” — складському підприємстві. Працював у них різноробочим. Це вже після “Піти” було, на останніх курсах навчання; з’явилося трохи часу і можна було працювати навіть вдень. Тут уже ніхто нікого не бив, але я вперше спробував виснажливу фізичну працю, за яку платять копійки.
Добре було, коли привозили кукурудзяні палички, розвантажувати їх одне задоволення. Але частіше траплявся цукор у мішках по 50 кг та консерви, коробки з-під яких часто проривалися і весь вміст летів нам на ноги…

Літо, спека та почуття пригніченості на душі.

В один із трудоднів поставили мене плівки пакувальні складати. Гора під саму стріху, а вночі ще й дощ пройшов і в кожній плівці в ямках залишилася вода. Як тільки потягнеш одну — вся вода, в переміш із брудом виливається на тебе. Вмитися не було де, а сохнути не було коли, бо потрібно було мокру та брудну плівку розкласти на асфальт та сушити її. Потім дочекатися поки висохне і змотати в рулон. І так цілий день.
А пару днів на горищі малювали розмітку на підлозі, для пожежників: потрібно було позначити місця для товару, а між ними прокреслити проходи. Уявіть — температура повітря градусів 35, на сонці всі 40. А ми з банками олійної фарби на горищі під металевим дахом. Вентиляції майже не було.
Після того мені вже не хотілося ні тих грошей, ні тієї науки, а лише впасти десь під дерево і закрити очі.

Та не буває Пітьми без Світла 

Подібні речі нас загартовують, роблять сильнішими.
Намагаються зламати, а ми не ламаємося.
Намагаються збити зі шляху, а ми не звертаємо.

***

У шкільні роки я трішки малював: вдома — для душі, а в школі — настінні газети та різноманітні поздоровлялки-віталки. Після одинадцятого класу дуже хотілося розвивати цю справу й податися в художню школу або ж куди завгодно, де творять.

Склалося не так, як гадалося. І настільки не так, що я довгенько до тями приходив після того всього. Хотів малювати-творити, а потрапив до Аграрного університету… Трішки не туди потрапив, еге ж?
Як таке трапилося? Дуже просто – цей університет був єдиною можливістю вирватися до столиці, тобто єдиний шанс залишитися в Києві. Дуже вдячний за це батькам! Нелегко їм було тоді. І як виявилося значно пізніше, якби не батьки і той Аграрний, то я від творчості був би ще далі. Наприклад, займався б таким високим мистецтвом, як “Бикам хвости крутити”. До сих пір не знаю, в чому заключається цей процес і навіщо їх крутити, але в останні роки школи я досить часто чув цей вислів, як єдину альтернативу університету. Але!

В університеті я народився як дизайнер!

До третього курсу універу я вже неабияк втомився від аграрності і душа вимагала творчості. І не просто вимагала, а ревіла мені над вухом:

“Сергійку, роби що-небудь, а то я засохну”.

І я зробив, напоїв душу – пішов на курси “Графічний дизайн та верстка”, дизайнерству навчатися! Скільки було радості… Від щастя захоплювало дух! Пам’ятаю як після занять ішов по дорозі і співав. Зі слухом, щоправда, в мене… ведмедик добряче потоптався по вухах, але це не мало значення, я співав душею. Перехожі, мабуть, не дуже полюбляли мою творчість, та я оплесків і не чекав, співав собі та й годі. Смішне в цій ситуації те, що перед курсами я й гадки не мав, що таке “графічний дизайн” і з чим його їдять. Побачив оголошення в газеті, подумав, що там повинні малювати, та й записався. На першій зустрічі викладач став перед нами та й запитує:

“Чому ви вирішили стати дизайнером?”.

В мене серце почало битися то в пуп, то в кадик. Кортіло перепитати: “Ким, вибачте, стати?”. Але вчасно оговтався, та щось уже там наплів.

Заняття, якщо не помиляюся, займали пів року і новорічні свята потрапили саме в цей період. В універі були канікули, а на курсах розклад не змінювали, тож і занять ніхто не скасовував. Батькам якось спробував пояснити ситуацію і на другий чи на третій день після Нового року помчав на столицю. Одногрупники гуляють, веселяться, по домівках роз’їхалися, а я один на весь гуртожиток. По дорозі з занять як завжди крокував із піснею, але в общазі самому ставало моторошно.

Однієї ночі від страху вкрився холодним потом і, напевно, перший раз в житті відчув, як волосся стає дибки; дійсно таки – стає. Лежу собі, сплю і тут починається незрозумілий скрегіт. Сон миттєво розвіявся. Мізки почали шукати джерело звуку і, на жаль, знайшли: все було схоже на те, що хтось намагається відкрити двері в мою кімнату. Навіщо? Що взяти з голодного студента? Про те я в ту мить не думав. Уявіть – зима, третій поверх, мобільника тоді в мене ще не було. Що робити? В таких ситуаціях, скажу я вам, макітра починає працювати блискавично – за секунду я відкрутив від стола ніжку. Добряча така дровеняка вийшла для самозахисту, та ще й із потужним болтом на кінці. Сонний, в трусах, але в повному озброєнні я пішов до дверей. А що мені лишалося? Цитадель потрібно втримати будь-якою  ціною!

Аж раптом, проходячи повз шафу, в мене прокинулася пристрасна любов до гризунів. Як то кажуть, у студентів у холодильнику миша повісилася, у нас же вона захотіла повіситися в порожній шафі: знайшла собі один-єдиний горіх, що лишився від ліпших часів, і ганяє його по підлозі. Ціль такої гульні я не зрозумів; можливо сумно їй було, а може вона в душі футболіст, але в ту мить мені захотілося її розцілувати.

Курси по графіці — прекрасна пора! Це був чудовий старт до моїх улюблених занять. Отримані тоді знання приносять користь до сих пір. Велика подяка викладачу! Завдяки їм я звернув на вірну стежку, яка з часом стала дорогою, а тепер перетворилася на шлях до безмежних можливостей!