Як кріт Охрім з Пітьмою товкся

Чи то йому наснилося, чи то щось вкусило, але Охріму здалося, що на нього Пітьма напала. Пів життя прожив і не морочився, що світу білого не бачить, а тут на тобі. Неділя, сплять усі, аж раптом лемент на весь ліс. Позбігалася живність на Лисий пагорб, а Кріт стоїть собі й горлопанить, аж верби гнуться.
— Пітьма! Люта Пітьма! Темінь, не бачу нічого!
— Та ти ж Кріт! — як зарегоче Ведмідь Клишолап. Зайці від переляку на коліна так і попадали.— А очі мені тоді нащо?
— Та звідки ж мені знати, навіщо тобі ті баньки? — Ведмідь зайшовся сміхом, аж мордою почав траву клювати. Звірі вже не знали на кого дивитися, чи на Крота, чи на нього.
— Очі тобі матінка природа дала! — обізвалася Сова з гіллі. — Яку вона ідею переслідувала, не відаю, але під землею вони тобі так треба, як мені в повітрі лижі.
— Ой лишенько, тримайте мене троє, — Клишолап не витримав і покотився від сміху з пагорба. Дорогою звалив осику з трьома горобцями. Ті чкурнули на всі боки, лише пір’я полетіло.
— Сова? — долинув голос Ведмедя із чагарників. — Чуєш мене, Сова? Не знаю, як там очі Кротові, а от лижі тобі були б до лиця.
Знову почувся гучний сміх Клишолапа, до якого додався хрускіт гілляччя. Мабуть, Ведмідь покотився далі.
— Ага! То ви мене тут всі за клоуна маєте? — зарепетував Кріт. — А те, що на мене Пітьма напала, то вас не чіпляє? А от зараз я вам усім…
Охрім підривається і мчить наосліп вздовж пагорба. Язик лопотить від вітру, а з-під лап розлітається трава. Раптом чіпляється за якусь дровеняку і летить сторчголов. Хутко повертається, підбирає ту дровеняку і далі мчить уже з нею.
Ви б бачили зайців: були сіренькі, а як угледіли Крота з дровенякою, то вмить посивіли.
— Ряту-у-уйте! — і хто куди.
Після того випадку зайців ніхто не бачив. Сороки подейкують, що вони подалися на північ, за далекі гори, куди навіть сонце не сягає. Інші джерела надали інформацію, що зайці залягли на Дно Світів.
Кріт влупив цурпалком в декілька дерев, після чого Вовки нейтралізували порушника й відібрали зброю. Легко їм це не далося: Вовк Терентій отримав два укуси за лапу, а Вовк Гаркусь розпрощався зі шматком хвоста — Кріт вчасно розпробував, що то не корінь, а то відгриз би зовсім.
— Та ви… ви… А я… Ого! Я ще ого! — сварився Охрім і потроху спускався з пагорба.
— Ти не “ого”. Скоріше, Кроте, ти “того”, — шипів Вовк Терентій, зализуючи рани.
— Ви ще побачите, всі побачите. От здолаю Пітьму, а вас хай сором з’їсть, що з Крота Охріма насміхалися. От побачите.
— Ми щось та побачимо, а от чи побачиш ти? — хтось крикнув йому вслід.
Та Охрім їх уже не слухав. Він подався за своїм кротовим чуттям з Пітьмою боротися. Правда, орієнтуватися під землею то одне — чуття там добре допомагає, а от на поверхні… Ну таке… Не встиг відійти від пагорба, як двічі вступив у якусь консистенцію, що за в’язкістю та запахом нагадувала Пітьму, але тільки на перший погляд: щойно взявся за її обстеження, як відразу втямив, що подібну “пітьму” міг лишити кожен звір.
Плентався він, плентався, аж раптом:
— Стій! Не дихай!
Кріт вмить застиг — важко не послухатися, коли ти сліпий.
— Жити набридло? Там же прірва.
— Прірва чи Пітьма? — спробував уточнити Охрім.
— Ну-у-у, дивлячись, що ти замислив. Якщо зробиш крок, то буде Пітьма, а якщо присядеш та звісиш лапки, то просто прірва.
Кріт принюхався і відступив.
— Ні. Я не таку Пітьму шукав.
— А яку тобі треба?
— А ти хто взагалі?
— Я Миша Гриша.
Охрім як зайшовся сміхом, що ледве у прірву не звалився.
— Ну тоді Миш, а не Миша! Ти ж не Лукреса якась там, правильно?
— Ні. Миша Гриша правильно.
— Ой, — махнув лапою Кріт. — Нехай буде так. Підкажи ліпше, куди мені йти, щоб я в прірву не звалився?
— Щоб напевно, то розвернися у протилежний бік.
— Ой ні. Так я знову до пришелепкуватого звіряччя повернуся. Давай варіанти.
— А куди тобі треба?
— Хочу з Пітьмою товктися. А коли переможу, то вона мені зір поверне.
Миша як зарегоче.
— Та ти ж Кріт! Ви ж від роду не зрячі.
Охрім вмить зашипів і стиснув кулаки.
— Ліпше не починай. Мені щойно про це нагадували.
— Добре-добре. А яка ж та Пітьма на вигляд? Може десь мені траплялася. Я багато де бігаю.
— Ну-у-у, така… мабуть, чорна, волохата. Страшна, як ніч, певно. І злюка. Так! Страшна чорна злюка!
— Хм. — Гриша задумався й почав снувати туди-сюди.
— О! Є така. Ходімо, — й Миша пошелестів травою.
— Стояти! — закричав Кріт. — Я ж тебе навіть не бачу.
— От халепа. І де ти взявся на мою голову.
— Що ти там лепечеш?
— Кажу, що навіть не знаю, як до тебе звертатися.
— Охрім. Кріт Охрім.
— Ну що не Ондатра, я вже побачив. У вас, Кротів, нюх добрячий, так?
— Відмінний! Можу довести — ти п’ять днів не вмивався. І не сперечайся.
Гриша лиш сердито фиркнув.
— Річка пересохла, де я вмиюся? О! То що ж тут гадати — от на запах і біжи.
— А щоб ти луснув. Я ж сконаю від смороду ще до того, як до Пітьми доберуся.
Та сірий вже чкурнув до лісу.

***

Миша Гриша та Кріт Охрім бігли лісом добру годину. Якщо перший все минав та перескакував, то другий у все вступав та за все чіплявся. До фінішу він дістався в не дуже гарній формі. І це м’яко кажучи: обідраний, язик на плечах, та ще й заляпаний дідько знає чим.
— М-миша… Г-гриша… — ледве дихаючи, вичавлював із себе слова Кріт. — Скажи… Чесно скажи. Це і є… Пітьма?
— Та ні, друже. Це лише дорога до неї. А Пітьма он сидить.
Охрім вмить і дихати перестав.
— Як сидить?
— Ну сіла й сидить. Лапи розкидала і дрімає собі. Розбудити?
Кріт гепнувся на задню частину свого подертого тіла і завмер. Почав принюхуватися та, мабуть, нічого не внюхав.
— А яка вона з себе?
— Ну така, як ти й говорив — страшна, чорна, волохата.
— А злюка?
— Не знаю, сам перевіриш. Коли я тут гасаю, то вона спить зазвичай, — і Миша Гриша обернувся до лісу. — Ну все, бувай. Радий знайомству!
— Стояти! Як бувай? А що мені з нею робити?
Гриша як зарегоче.
— От смішний. Товчися. Ти ж за цим прийшов? — і зник.
— Ну що тут поробиш, — забурмотів Охрім сам до себе. — Раз прийшов товктися, то треба товктися. Зараз знайду тільки підхожу… А, ось ця згодиться.
Кріт намацав якусь дровеняку і підвівся.
— Пітьма-а-а? Вставай, волохата! Твоя погибель прийшла!
Хтось гучно позіхнув. Почулося шурхотіння. Тиша. Знову позіхнув. Кріт з полегшенням обернувся на звук — тепер він хоч знає, в який бік атакувати.
— А де воно кричить? — загуркотів зверху низький голос.
— Не воно, а Кріт Охрім!
— Та не пищи ти так. Аж у вусі задзвеніло.
— Ну якщо я пищу, то за мене заговорить зброя.
Кріт заніс цурпалка над головою і помчав в атаку. Та щойно він перебіг через усю галявину, як зі всього дуру вліпився у волохату лапу. Впав на спину, хутко підвівся і завдав першого удару.
— Та що воно там робить? — знову мовив сонний голос зверху.
“А дідько б її забрав. Ох і велике. Це що, голова аж над деревами?”
— Ще раз повторю. Для глухих. Я не “воно”! — Кріт відбіг трохи назад, і з розгону заліпив по нозі вдруге.
— Та ти глянь, яке противне, — і волохате як тупне лапою об землю, що Охріма вітром здуло.
— Ага, отак значить. А ти знаєш, які в Крота лапи цупкі?
Охрім підвівся з землі, взяв цурпалок у зуби й понісся прямо на лапу. Щойно хутро торкнулося його носа, він схопився за нього лапами й подерся наверх.
— Ой-ой! Воно ще й лоскоче, — Волохате створіння зареготіло й почало гасати галявиною. — Ану злізь із мене.
Та Крота не спинити. Ось він уже на рівні грудей, ось минув шию, успішно обігнув рота. Однією лапою міцніше взявся за хутро, а іншою дістав дровеняку з рота і заніс над головою.
— А це тобі, щоб Кротів зору не лишала! — і що було сили влупив створіння по носі.
Що було далі, вам варто було б побачити на власні очі. Волохате разів зо три набрало в груди повітря і як… чхнуло.
Не знаю, з чим це порівняти, але Охріма здуло настільки швидко, що в одній його лапі лишився пучок шерсті, а в іншій — шмат кори від палиці.
Ох він і летів. Пташки сахалися, немов від шуліки, а гілки тріщали так, наче то ведмедя запустили, а не Крота. Щоб не збрехати, здолав він, мабуть, з пів гектара лісу, аж поки закони фізики не гепнули його об землю. Пощастило! Приземлився до мурашника. Покусали — так, не без цього, але хоч кістки цілі.
Що тут додати? Вид у Крота Охріма був… Та не було в нього ніякого виду: подертий, побитий, у багнюці, та ще й від укусів розпух наостанок. Відповз якнайдалі від мурашника, впав на спину і не дише. Був би зрячим, то дивився б на небо, а так просто — ліг і лежить.
Аж раптом… Чує тупіт. Важкий, повільний.
“Те волохате, мабуть, добивати мене йде”.
Охрім подумки попрощався зі світом, пробачив усім кого образив, не забув про вовків.
— А що ти взагалі від мене хотів? — почувся вже знайомий голос.
— А ти раніше не міг запитати? — мовив Кріт, важко дихаючи. — Тоді, може, хоча б ребра цілі лишилися.
— Не “міг”, а “могла”.
— А, то ти Пітьма все-таки? Виходить, той сірий… Грицько… мені не збрехав.
— Ну-у-у, мене по-всякому називали, але щоб так. Ні. Ти з кимсь мене сплутав.
— Хм. Кумедно виходить. Я ледве не сконав, думав із Пітьмою товчуся, а тут на тобі.
— А навіщо ж ти її товк?
— Та… зір хотів повернути, але тепер хоча б ребра позросталися. Дідько з тими баньками, без них вік прожив і ще проживу, якщо не сконаю. І нащо воно мені було? От скажи.
— Дурбило ти.
— Ага. Не сперечаюся.
Обоє замовкли й провели в тиші невідомо скільки часу, аж поки:
— А що ж ти тоді таке, якщо не Пітьма?
— Хм. Не знаю. Я сама у всіх запитую, але всі торочать, що на думку спаде. Ким я тільки не була: і чупакаброю, котру слони виховали, а я все одно кролів краду; і слоном, що під горилу замаскувався, аби в Африку не забрали.
— Ой, лишенько. — зареготів Охрім і відразу ж схопився за бік, бо у ребрах кольнуло. — А чим їм Африка не сподобалась?
— Жарко там. А я постійно в затінках сиджу, от і придумали. Але то все теревені. Я тобі зараз розповім, до якої версії я схиляюся. Колись мимо проходив старий тхір. Говорив, правда, так погано, як і смердів, але розібрати щось змогла. Він сказав, що ходить по світу в пошуках істот, котрих видивився у старезній книзі. А книга та, не повіриш, йому наснилася.
— Ага. Мабуть, і мені наснилося, що зір Пітьма забрала. Бачиш, чим закінчилося? Добре-добре, не заважаю.
— То поплентався він до водоспаду, за яким знайшов печеру, а в ній…
— А чому він туди поперся?
— Ну наснилася йому та печера. І книга, і водоспад, і печера. Все наснилося. Втямив?
— Так. Я теж поперся, і бачиш, до чого це…
Створіння сердито засопіло і тупнуло лапою.
— Все-все, не заважаю.
— А в печері тій було безліч пасток. Тхір там і хвоста свого підсмажив, і дідька страшного вгледів. Здається мені, саме після тієї пригоди він погано говорити й почав. Але книгу знайшов. Правда, поки додому доволік, то поперек зірвав.
Істота замовкла, немов забула, про що розповідала. Кріт чекав, чекав, потім не витерпів:
— І що він там вичитав?
— Та я про те й думаю. Тхір стільки всього наплів… А я ще з половину не розібрала… А. Казав, що покликання в нього! І книжка наснилася, щоб він ходив по світу й шукав Тхмназауськів.
— Ти похлинулася?
— Ні-ні. Він так і сказав. Я це слово добре запам’ятала, бо Тхір ледве не сказився мені його по буквах повторювати, аж поки дрючком на землі не написав. Так от. Ті Тхмназауськи — це такі створіння, що виникли від злих емоцій. От хохуля злиться…
— Хохуля?
— Звірок такий? Не чув?
— Давай інший приклад, а то в мене якісь негарні асоціації з нею.
— Добре, от куріпка злиться на зайця і думає, що добро робить. Е ні. Шмат лайна вона на вухатого вилила, а вдвічі більший шмат до неї ж і повернеться, згодом. І це не все. Добрячий шмат того зла мимо них обох летить. І блукає потім світом, аж поки з таким самим лайном не здибається, потім ще з одним. Коли це все зло стає тяжким, як хмара в небі, то воно в якусь потвору перетворюється. Спочатку маленьку, але з кожною злюкою воно більшає.
— Стривай. З тим Тхором розберемося якось. До чого тут ти? Не второпав.
— Бо я і є Тхмназауська. Одна із них. Вони різні. Якась від заздрості росте, одна він брехні. А я по злу виступаю. От злиться якийсь…
— Тпру. Чекай. Хочеш сказати, що я як злився, ти теж росла?
— Підросла трішки, так.
— Сказитися можна. І що ж тепер робити?
— Тхір сказав, добро робити. Тільки так. Тепер це моє покликання. Я тоді меншати буду, аж поки не зникну.
— А ти зникнути хочеш? — Кріт аж на ліктях підвівся.
— Ну-у-у, так. Я мучусь постійно. Хто мене не побачить, то відразу на всі чотири падає, писком у багнюку, або ж горлає так, що пташки на льоту яйця відкладають. Нашовономенітреба, га?
— Ага… Не треба, — задумався Кріт Охрім. — І багато ти вже добрих справ зробила?
— Одну. Але важливу дуже. Лисиця між деревами застрягла, то до вечора пів лісу збіглося. І щойно я її з полону висмикнула, то відразу вдвічі зменшилася.
— Ого. То яка ж ти до цього була?
— Та така ж і була. Не встигла я зменшитися за добру справу, як ті, що назбігалися, почали на мене злитися. Не сподобалося їм, бачте, що я лисицю витягла.
Охрім спочатку лежав мовчки, потім почав щось бубоніти собі під ніс, потім смикнувся, мов ошпарений.
— Слухай! Коли твоє покликання — допомагати, то може ти й мені допоможеш.
У відповідь лише вітер зашелестів.
— Може… зір мені повернеш?
— Я? — захихотіла Тхмназауська. — Не знаю, чи ти жартуєш, але смішно добряче.
— Давай! Спробуй! — пішов у наступ Охрім. — Все одно я вже істинної Пітьми не знайду, не долізу. А тут така нагода випала.
— Ой, лишенько. Ну ти, Кроте, і смішний.
— Ага, луснути від сміху можна: подертий, брудний, сліпий.
— Гаразд, що мені робити?
— А хто із нас обраний? Хоча стривай. В мене таке буває, коли вліплюся лобом об стовбура, то починають каганці світитися. І крізь це сяйво я наче щось бачу, трохи. Але це лиш на мить, потім знову темінь. То може треба, щоб ти мене торохнула поміж очей?
— Та я можу… звісно…
— А що мені втрачати? Варіантів лише два: або мучитися перестану, або пощастить і нарешті загляну в очі тому ведмедю, що насміхався з мене.
— Вмовив! Лежи й не рухайся. Я тобі тільки листя під потилицю підмощу.
— Добре. В разі невдачі, то тим листям мене й пригребеш.
Кріт Охрім набрав повні груди повітря і завмер. Тхмназауська схилилася над ним і наставила пальці для щигля.
Боляче не було. Спочатку війнув вітерець, а потім палець торкнувся лоба. Спалах. Сяйво. Приємно так. Голову огорнула м’яка дрімота, що зазвичай передує сну. Він відчув, як у повіках заструменіли ріки сили. Диво! Він… може їх відкрити. Він може відкрити свої повіки! Вони живі.
Охрім посміхнувся і…
— А-а-а-а! Рятуйте! Пітьма! А-а-а-а!
Кріт заволав на весь ліс, дивлячись на Тхмназауську, проте та навіть вусом не повела: лиш трохи відхилила голову, аби слина з кротової пащі не летіла.
— Бачиш? І ти репетуєш. Всі репетують, коли мене угледять. Страшна я, мов ніч.
— А-а-а-а! Страшна-а-а!
— Ну гаразд. Я свою справу зробила. Трішки поменшала. Піду до себе на галявину.
Над Охрімом зникло страшне лице й очам відкрилося блакитне небо. Обрамлення із зелених листочків лиш додавало картинці чарівності.
“Бачу. Я бачу світ”.
Кріт перестав кричати й знову посміхнувся.
— Стій! Не йди.
— Чого тобі ще? — озирнулася Тхмназауська із-за дерев.
— Я… ну… те. Подякувати хочу, — Кріт завертів головою, роздивляючись довкола себе. “До чого ж красиво”. — Я вдячний тобі. Дуже. Чесно.
— Приємно, — Тхмназауська вичавила з себе щось на зразок посмішки й попленталася далі, потім озирнулася. — Там скажеш своїм… може їм теж щось знадобиться.
— Звичайно скажу. Стривай! То пішли разом. Сама їм і скажеш.
— Та вони ж порозбігаються. А якщо в кого серце не витримає? А якщо розлад шлунку почнеться, від переляку? Я ж страшнюча. Ти теж дременув би, аби цілий був.
— Та ні. Я їм здаля почну волати, аби зібралися. А потім скажу, щоб не лякалися. А тоді вже й ти визирнеш. Пішли?
— Ну ти й смішний. Куди ж ти підеш?
— А. Лихо, — Кріт від прикрості хотів стукнутися потилицею об землю, та врятувало листя, що Тхмназауська підмостила.
— Так і бути — понесу тебе.
— Яка ж ти все-таки добра і… страшна. Вірніше навпаки — страшна і добра.
— А давай без “страшна”?
— Домовилися!
Тхмназауська поклала Крота на своє широке плече й вони попрямували до Лисого пагорба. Дорогою Охрім не стуляв рота й ділився враженнями — все не міг надивитися, а потім щось згадав.
— А ти повисмикуєш хвости тим Вовкам, що в мене дровеняку забрали? Вони мені так боки надрали, що аж ребра видно.
— Охріме? А давай і ти добрішим будеш. Трішки. Уже ж бачиш своїми баньками. Чого його злитися.
— А, ну добре.
Думав, думав. “Гаразд, сам повисмикую. Хоча… великі вони, та й дужі. О! Може з Ведмедем помирюся, той таки з корінням вирве!”.
— Охріме? — перервала його плани Тхмназауська. — А що ти зі своїми кістками робити будеш?
— Хм. Бобра попрошу, аби поправив, може де щось не так стирчить. Гілляки до лап поприкручує, щоб я не доламав, поки зростуться. Чув, що Бобер уміє таке. Я ж не тільки сварюся, а й слухаю собі тихенько, що в лісі робиться. А Лисиць умовлю, щоб рани позализували — у них он швиденько все загоюється. У всякому разі, так говорять.
“Хм. Може… нехай вже ті Вовки з хвостами ходять? Нашовономенітреба, га? Каже ж он Тхзмини… ох і ім’я придумали, що добрішим треба бути. Гаразд! Спробую!”.