Я дуже відповідальна дитина

Не знаю, як це мені вдавалося, але в мене був найважчий портфель у класі, а можливо, і на всю школу ― старші класи взагалі з одним зошитом ходили. Єдине положення, в якому я міг справлятися з такою вагою ― зігнутися в три погибелі й тримати тулуб паралельно землі. По-іншому ніяк, бо щойно починаєш розправлятися, відразу виникає небезпека впасти на спину. А як не виявиться нікого поряд, то все, каюк, не цілуйте й не просіть, сам не встану.

Ви відразу ж подумали, а як не впасти вперед? Ну тут вже потрібна неабияка вправність та роки наполегливих тренувань! Я ж не в одному класі вчився. В перших класах було тяжко, але потім удосконалив техніку і навчився тримати саме такий кут нахилу тулуба, при якому не падав на спину і не занурювався лобом у багнюку. А багнюки було багато, ой багато. Довго ми на гарну дорогу чекали. Звичайна картина ― від паркану до паркану суцільне місиво чорнозему, а посередині дві колії, глибиною, якщо міряти по першокласнику, то до пупа. А чернігівські чорноземи були вкрай тягучими, якщо не встигнеш чобіток руками притримати, то підеш далі босенький. А тепер уявіть, цією смугою перешкод прямую я зі своїм портфеликом паралельно ґрунту. Часте-е-енько гріб маленькими рученятами рідну земельку. Ну нічого, в школі помию, все одно це ліпше, ніж носом зануритися в незвідані надра.

А чому ж той портфель такий тяжкий був? Історія мовчить, немов води в рот набрала. Хай там як, але не ви одні ставили це питання. Збирав я усе згідно з розкладом, нічого зайвого. Щойно хто причепиться: “Ти в ньому каміння носиш, чи що?”, я відразу дістаю щоденник і викладаю вміст по черзі на парту. Дивуються, але в мене дійсно все згідно зі списком. Я дуже відповідальна дитина!

Одного дня в моєму житті сталася визначна подія ― хлопці показали обхідну стежку через ліс. Все! Прощавай багнюка! Віднині я буду ходити до школи лісом. Частина шляху пролягала сінокосом по травиці, а частина поміж дерев ― гілки, коріння та опале листя тримали стежку в належному для пересування стані, і навіть під час дощів. Але ситуація занадто ускладнювалася, коли я підіймався під гору. Аби не чіпляти носом гриби, мені доводилося на особливо небезпечних ділянках допомагати собі руками. Тож переважно я гріб під гору на всіх чотирьох. Розправлятися і йти на одних ногах було вкрай небезпечно — був дуже великий ризик погорнути вслід за портфелем назад під гору. А там річка, ой лишенько! Добре, якщо по дорозі зачеплюся за якогось клена, а як ні, то “лети, Сергійку мій, лети, а я сховаюсь в очереті”.

Одного дня забув вдома портфель. Уявляєте? Заходжу до школи, а мені однокласник і каже: “О! Привіт, Сірьога. А де твій портфель?”. Не знаю, що він побачив на моєму лиці, але відразу відступив назад. Лечу додому, реву. Я дуже відповідальна дитина! Для підсилення драматичності в той день ішов дощ. Забув про дорогу через ліс, помчав нашою сільською “трасою”, ледь чобітки не погубив. Від переляку переді мною розступалися калюжі, краплі дощу поверталися назад до неба, і навіть сама багнюка під моїми палаючими ногами підсихала. Парасолька так рипіла під натиском повітря, що мала ось-ось розлетітися на шмаття. Всупереч перешкодам, додому дістався зі швидкістю людини, котра з нападом “швидкої Насті” побачила на горизонті туалет. Навіть шапка на скронях була мокра від сліз, немов їхав на великій швидкості на мотоциклі й без шолома, а вітер видував сльози з очей; але я мчав так, що куди там тому мотоциклу.

Я вкрай відповідальний був!

Забіг до хати, з кухні визирнула мама і зблідла. В мене ж лице було таке, немов мене вигнали зі школи і сказали, що більше ніколи в житті не знайти мені роботи, і що доля моя світла не бачити і весь вік пробути у пітьмі.

— Що трапилося? — питає мама тихим зляканим голосом, в очікуванні того, що я зараз видам звістку про якусь трагедію.

— Портфель забув.

Стаю в позу стрибуна з трампліна і долаю відстань до школи у зворотному напрямку.

***

Задали на завтра вивчити вірша. Але я згадав за нього, коли вже вечоріло. Зима надворі. Що робити? Часу лишається все менше й менше, а я ж дуже відповідальна дитина! Потрібно максимально швидко дістатися бібліотеки. Подумав-подумав — візьму лижі, бо нещодавно дивився Олімпійські ігри і бачив, як швидко на них їздять. Але я не врахував одну деталь — моє спорядження трохи відрізнялося від того, що по телику: лижі підходили тільки для того, щоб човгати ними по городу, а лижний костюм із двох светрів, пальта і валянків, котрими, якщо добре пожбурити, можна звалити дикого кабана на скаку… ну не дуже все це скидалося на лижний костюм.

Побіг до хліва, де бабуся саме корову доїла. Картина наступна: вид корови збоку, а під нею нижня частина бабусі з відром для молока між колінами. Мені нічого не лишалося, як говорити до бабусиних ніг та відра, бо решта бабусі ховалася за коровою. Я й випалив, запинаючись від хвилювання:

— Ба! Я до матері поїду, в бібліотеку, книжку забув.

Поряд з вим‘ям з‘явилася бабусина голова:

— Шо?

— В бібліотеку треба, до матері, книжку взяти.

— Недовго тільки, — голова зникла і знову почулося дзвінке цвіркання молока об металеві стінки відра.

Ліпше б я пішки пішов. Спина була вже мокра, щойно я доїхав до кінця вулиці, а це всього лише три хати. Потім разів триста гепнувся поперед себе, коли наїжджав лижою на лижу і мої розпашілі губи палко цілували сніг. Поки здолав півдороги, то вже далеко не вечоріло. Малі саме дивилися “На добраніч, діти!”, а дорослі якусь “Просто Марію” чи “Багаті теж плачуть” — не згадаю зараз, що саме транслювалося в ту лиху годину, але те, що плакали в той вечір не лише багаті, я був певний, бо ревів разом з ними. Бібліотека ще навіть не з’явилася на горизонті, а я вже ладен був лягти в замет і ось не чіпайте мене.

Але ж я дуже відповідальна дитина!

Під кінець шляху мій розум настільки прояснів, що я чітко усвідомив — пішки буде швидше! І щойно на мене спустилася ця істина, я зняв трикляті лижі і звів змучені очі до неба. Серед зірок засяяло сонце! Я посміхнувся. Щастя не в грошах і не в славі, щастя не в ситому шлунку і не втому, що сьогодні не треба йти до школи. Щастя в тому, що ти можеш зняти лижі!

Останні тридцять метрів я здолав з легкою душею і лижами під рукою. Я смакував кожним кроком. Маму зустрів на порозі, коли вона вже зачиняла двері. Здивувалася і… сподіваюся, подумала, яка я відповідальна дитина. Взяв книжку Франка і вчив до півночі вірша.

Щойно переступив поріг школи, як дізнався, що вивчити потрібно було не Франка, а Лесю Українку…

… а ще сьогодні в школі свято й уроків не буде взагалі.