Таємниці загублених снів

Нелегко жити в мозку. Особливо коли ти народився опівночі, а вже зранку на тебе чекає Розподіл. Не встигнеш роздивитися світ власний, як опиняєшся в чужому, незвіданому. Твоє ім’я закладене ще до народження, разом з інстинктами, тож з першої миті існування ти вже знаєш, як тебе звуть і що тобі робити. Можливо, то й на краще — не сушиш собі голову, куди податися.

“Одрик… Не так вже й погано назвали, могло й гірше бути. Буйду́р якийсь там, або Тягни́біда. А так цікаво навіть — Одрик!” — подумав новонароджений і вперше вдихнув повітря. Відкривши очі, він побачив інших Мерийвіків, що квапливо відчіплялися від гілок і, немов дозріле насіння на вітрі, розліталися долиною. Кумедні, з округлими золотавими тілами й довгими в’юнкими щупальцями, вони жадібно торкалися рослин, прислухалися й придивлялися до всього, бо все те було для них новим. Часу зовсім мало, а побачити хочеться так багато. Та ще й довкола така краса — не знаєш куди летіти і чим милуватися.

Геле́нія — дерево життя. Велетенський живий організм, на гілках якого і зароджуються Мери́йвіки. Плоди  дозрівають раз на чотири місяці й хутко, аби розгледіти все довкола, розлітаються навсібіч. На їх місці відразу ж зав’язуються нові.

— Запам‘ятайте! Суворо забороняється блукати мозком, де вам заманеться. Беретеся за дослідження тільки з тієї миті, коли Підопічний перестав бачити сни, — Купре́са грізно шмигала над галявиною і не спускала очей з новоприбулих. — Уважно та обережно переглядаєте події, котрі призвели до Зупинки снів, і тільки після цього шукаєте спосіб запустити їх знову. Нишпорити думками, котрі не стосуються справи, теж заборонено.  

Одрик вкрай втомився від ранкової спеки і тих нудних настанов і вже не міг дочекатися Розподілу. Та й не він один. “Всі й без Купреси знають, що їм робити зі своїми Підопічними — навіщо повторювати те, що заздалегідь закладено і відомо в деталях”, — злився він сам про себе.

Від нудьги Мерийвіки почали займатися всілякими дурницями: то сплутаються одним з одним щупальцями, то підкинуть котрогось над юрбою. Купреса ж ті витівки вмить припиняла. Мало того, що зовні не була схожою на інших: витягнуте фіолетове тіло, пучок товстих кінцівок і неприродно велика голова робили її схожою на восьминога. 

Та до того ж вона ще й володіла дивною силою. Щойно вгледить непокору, відразу змахує однією зі своїх кінцівок і тоді вже ховайся: щось як торохне в повітрі, то всі до землі так і припадають. Винному завжди добряче перепадало — або застигне в повітрі й висить так цілу добу, або ж відправлять до такого Підопічного, що буде проситися назад. Але пустощів від того менше не ставало.

Коли були оголошені всі правила, заборони і напуття, настав час Розподілу. Всіх, хто народився цієї ночі, Купреса вишикувала в одну довгу шеренгу, а це сотні три Мерийвіків. Тож поки останній дочекається свого призначення, то може й забути на що він власне чекав. І спробуй тільки відхилитися вбік, тебе відразу зустріне п’ятиокий погляд Купреси. Про польоти над строєм навіть не думай — всі повинні триматися над землею та ще й на чітко визначеній висоті, ні вище, ні нижче. “Мабуть, дисципліна — річ серйозна. Дай нам волю, то потім докупи не збереш, — міркував Одрик, озираючись довкола. — А Купреса в душі добра, мені так здається. То в неї робота така. З нами в кого хоч нерви луснуть”.

Дочекавшись своєї черги, кожен мав підлетіти до водоспаду, де йому оголошували світ, систему зірки та планету Підопічного. Мерийвік повинен був розправити всі щупальця й пірнути до товщі води. Течія вмить забирала його до себе, відносила вниз і… Мерийвік опинявся у місці призначення. 

Підлетівши до краю виступу, Одрик лишився наодинці з Розподільником. Захотілося втекти. “Хто все це вигадав? Невже не можна якось по-іншому? Хоча б не відразу, вчора ж тільки народився. Та й не тільки я. Всі ми лиш добу на рідній планеті, а далі… І чим я йому допоможу? Як я ті сни поверну? Так, звичайно, у нас все закладено, ми знаємо що робити…»

—  Одрик! — строгий голос Купреси враз повернув думки на місце. Вона опустила погляд на планшетку і зачитала:

— Світ Мідгард. Система Сонця. Планета Земля. 

На хмарині водяного пилу, що витала перед водоспадом і слугувала інформаційним екраном, замерехтіла зірка. Довкола неї закружляли вісім планет. Третя з них збільшилася на весь екран і зробила повний оберт навколо своєї осі. Планети зникли й очам відкрився образ Підопічного.

— Готовий? — викрикнула Купреса.

Одрик стрімко розправив щупальця, і попри страх, повільно посунув до водоспаду. Зверху посипалися бризки і шкіра вкрилася краплинами води. Важкий потік підхопив округле тіло Мерийвіка і поніс у незвідане.

***

Сни просто так не зникають. І якщо в якусь мить людина перестає їх бачити, то на те є своя причина. А щоб знайти ту причину, потрібно зазирнути в минуле, іншого шляху немає. От саме для цього у Всесвіті й існують Мерийвіки. Ці істоти можуть ставати одним цілим із мозком і мандрувати ним, наче лісом чи полем. Звісно, це задумали не заради прогулянки, а задля того, щоб вони змогли повернути сни своїм Підопічним.

Одрик, як і наказувала Купреса, походжав стежкою поміж подій і пильно вдивлявся в кожну з них, аби нічого не пропустити. В цій справі поспішати не можна, адже кожен, навіть ледь помітний випадок, може призвести до Зупинки снів. Всі вони мають вигляд куль із зображенням всередині. Велика куля — велика важлива подія, мала — щось незначне. Та й по віддаленості від стежки можна відразу зрозуміти, що важливе, а що ні. Події, котрі не варті уваги, десь далеко, у гущавині, і якщо навіть і розгледиш таку, то вважай, що про неї вже забули, або ж не хочуть згадувати. А от ті, що аж нависають над стежкою — про них пам’ятають, обговорюють, діляться враженнями.

“Звичайне дитинча, нічого підозрілого. Бігає, грається, веселиться досхочу. І сни такі яскраві. Дивно, чому вони зупинилися”.

На черговому перехресті Одрик на хвильку задумався й повернув на стежку з найяскравішими та найбільшими кулями.

“Ну звісно, Різдво! Для дитини на першому місці. Позмагатися з ними може хіба що День народження”.

“Але стривай, — Мерийвік помітив кулю, що витала осторонь від інших. — Щось із цим святкуванням не так. Чому ця подія така маленька? Та і тьмяна якась… Зараз з’ясуємо, що там сталося”.

Одрик занурив у кулю двоє своїх щупалець і відразу ж почув розмову:

— Тату, ви мене обманювали! Я весь час вірила, що це чарівний ельф надсилає мені подарунки. А насправді це мій дідусь, так?

— Звідки такі думки, доню?

— Я дізналася! Я не підслуховувала, але… але зовсім випадково почула твою телефонну розмову. І ті слова… вони… ті слова забрали в мене казку. 

Дівчинка скочила на ліжко й накрилася іграшковим ведмедем.

— Звичайна розмова, як і всі інші, нічого ж образливого. 

— Так, — почувся глухий голос з-під іграшки. — Але ти сказав: «Тату, та пташка просто чарівна! Цьогоріч ви самі себе перевершили”.
— Говорив таке, з твоїм дудіусем розмовляв, але що в тім страшного?

Дівчинка відкинула ведмедя і, ледь стримуючи сльози, додала:
— Ти потім сказав: “Навіть я захотів собі таку пташку, а Яринка то взагалі…”. Мій дідусь! Всі ті іграшки на Різдво надсилав дідусь. А ви казали ельф чарівний. Ельфів не існує!
Яринка закрила лице долонями й вибігла в іншу кімнату.

“Та-а-ак, — Одрик дістав щупальця із кулі й задумався. — Тепер зрозуміло. Зникла казка — зникли і сни”. 

Він підлетів до наступної кулі.

“Глянемо, що потім відбувалося”.

Тато обійняв дівчинку і пригорнув до себе:
— Доню, вислухай нас. Ти була досить маленька і не зрозуміла б, що відбувається. У дідуся серйозна хвороба і лікарі відправили його в таке місце, де чисте лісове повітря та високі гори. Для нього це основні ліки. Нам обіцяли, що лише на декілька місяців, та минуло вже чотири роки. Але ми з гідністю витримали і в мене для тебе приємна новина.

Яринка вислизнула з-під татової руки й ледь чутно промовила:

— Дідусь повертається?

— Так!

Дівчинка на радощах застрибала на місці та зненацька зупинилася і спохмурніла.

—  Але ж… тоді не буде більше подарунків від ельфа. Та й самого ельфа вже немає. То все вигадки.

— Яринко, дідусь зміг побороти хворобу. Лікування в горах пішло йому на користь й він повертається до нас живий і здоровий. То невже для тебе ельфи важливіші за здоров’я дідуся?

— Ні, не важливіші, — дівчинка ледь помітно посміхнулася. — Я дуже рада, що він повертається, чесно. 

***

“Оце так подія випала на мою долю”, — Одрик заходився нервово розмахувати щупальцями й хаотично витати над стежкою. 

“Думай, Одрику, Думай! У нас все закладено від народження, так, я це знаю. Та чому ж тоді рішення немає? Якщо все закладено і все відомо, то де ж відповіді? Одні лише запитання”.

Мерийвік то зупинявся, то починав знову носитися туди-сюди поміж кулями подій.

“Дівчинка засмутилася, що подарунки не від ельфа, а від дідуся. Але  дідусь повертається, повинна радість бути. Гм… Якось не так все, як має бути. Думай, Одрику, думай! Маленька вона ще, не розуміє тих речей, які дорослі розуміють. Але ж вона не винна, що вона маленька. Все, годі, трішки придумав! Треба негайно зв’язатися з головним центром!”

Мерийвік стрімко розпрямив усі щупальця й почав змінювати колір із золотавого на червоний.

Купреса почула сигнал виклику й підійшла до монітора. За мить перед нею з’явилося зображення Одрика у всій його красі.
— Мерийвік Одрик. Планета Земля. Система Сонця. Світ Мідгард. 

— Уважно тебе слухаю, Одрику.

“Гм. Дивно. А чому це вона така ласкава? Може Купреса тільки на Розподілі сувора?”

— Я дослідив події своєї Підопічної, знайшов причину зупинки снів і підібрав рішення для їх повторного запуску.
— Чудово! Чим головний центр може тобі допомогти?

— Мені потрібно негайно переміститися в мозок дідуся моєї Підопічної.

— І все? — Купреса здивовано привідкрила свої п‘ять очей.
— Так. І все.

— Що ж, тримайся, доведеться трішки політати.

— Дякую, — промовив Одрик і закрив повіки.

“Швиденько вони мене транспортували. Я навіть і не зрозумів, як це сталося. Ну що ж, лишається підкинути трішки ідей дідусеві і, вважай, справу зроблено. Агов, дідусю, є розмова!”

І Одрик скористався ще одним інструментом з арсеналу Мерийвіків — можливістю під’єднуватися до думок Підопічних. Звісно, Мерийвікам заборонено впливати на думки, і останнє рішення завжди за Підопічним, але пропонувати ідеї можна, а в деяких випадках навіть необхідно. І якщо ідея Мерийвіка спрацьовує, то чудово, якщо ж ні — доведеться шукати іншу.

***

— І ви все своїми руками робили? Кожну тваринку?

— Коли живеш посеред лісу, то в тебе і натхнення вдосталь, і матеріалу для роботи — що не гілка, то вже якесь звірятко, головне придивитися уважно.

Яринка зіскочила з дідусевих колін і підбігла до полиці.

— А як ви цій білочці такий хвіст пухнастий зробили?

— А рослина така в горах росте. Я обережно, по одній стеблині прикріпляв до тіла, аж поки потрібної форми не придав. Довго, зате гарно як.

Дівчинка повернула іграшку на місце і, не відводячи від неї погляду, мовила: 

— Але ж тепер… все? Наступне Різдво буде без звірятка?

— Яринко, підійди-но. Твій татусь мені все розповів.

Дівчинка знову вмостилася дідусеві на коліна і він продовжив:

— Поки я повертався з гір додому, в мене з‘явилася одна ідея. Вірніше навіть не з‘явилася, а зненацька гепнулася на мене, що я аж підскочив. Знаєш, інколи буває, коли мізкуєш над якоюсь задачею і довго не можеш знайти рішення, а потім раз, немов спалах блискавки, і ти вже з ідеєю.

— Так-так! Зі мною таке теж трапляється.

— От бачиш. І тієї миті я подумав, а якщо нам з тобою не чекати на казку, а дарувати казку іншим? У світі ж є багато діток, котрі на Різдво не отримують подарунки від ельфів! На те є різні причини, але ти можеш стати цим чарівним ельфом. А я тобі в цьому допоможу!

Яринка так широко відкрила очі, що дідусь аж засміявся:

— Ні в кого ще таких очей не бачив, навіть в тому лісі, де я жив. То ми домовилися?

— Але… я не зовсім зрозуміла, про що ми домовляємося.

— Гаразд, я поясню! Ми з тобою вдвох майструємо іграшкових тваринок і відправляємо діткам. І їм сюрприз, і нам приємно, що добрими ельфами станемо. А дарувати набага-а-а-то приємніше, ніж отримувати. Хочеш переконатися? 

— Ідея цікава, можна спробувати, та я зовсім не вмію майструвати.
— То ж я для того й приїхав, щоб тебе навчити, — дідусь на радощах аж плеснув у долоні. — Завтра вже й почнемо.

— А де ми тих діток знайдемо, котрі подарунки не отримують?

— А от з цим проханням ми підійдемо до твого татуся. Він якраз працює в такому місці, де все про них знають. Але і ти на Різдво без іграшки від дідуся не залишишся.

— Справді? Але ти вже не в горах, як таке може статися?

— А от побачиш! Сюрпризів у дідуся ще вдосталь.

***

З тієї самої миті й почалася нова казка. Дівчинка з дідусем почали виготовляти тваринок з дарів природи та відсилати діткам. І так захопилися цією справою, що не помітили, як промайнув цілий рік. Настало Різдво. Та цього разу свято видалося найнезвичайнішим за всі попередні. 

— Доню! — голосно покликав тато. — А ходи-но до нас у вітальню.

Яринка почала збігати сходами і зупинилася на півдорозі. 

— Ой, а що це? — від подиву вона аж охопила долонями лице.

— А це твої подарунки! Але вже не від ельфа, хоча і від нього теж є, а й від веселкової єдиноріжки, і від лісової феї, і від крилатого… ой, забув, як він там зветься… то нехай буде від крилатої чарівної істоти.

Дівчинка завмерла посеред кімнати і не знала до якого подарунка підійти першим. Всюди — на підлозі, на столі, на полицях лежали конверти різного розміру та невеличкі пакунки зі стрічками. І помітно було, що кожен з них підписаний дитячої рукою, але вкінці вказане не ім’я, а якась чарівна істота, як от веселий рожевий єнот.

— От бачиш, Яринко, — мовив з посмішкою дідусь, — я тобі теж подарунок приготував, але до нього, мабуть, ти лише завтра доберешся. А те, що ти бачиш, я не планував. І чесно зізнаюся, вражений не менше за тебе.

— Але від кого це все?

— А це все від тих діток, для яких ти стала чарівним ельфом. От вони вирішили тобі віддячити і змайстрували своїми рученятами ці подарунки. Хтось малюнок намалював, хтось із пластиліну щось виліпив, а дехто навіть вишивати спробував.
Дівчинка допізна передивлялася всі ці дива й розмірковувала, де б їх розмістити, а вже зранку всіх розбудив її дзвінкий голос:

— Тату, татусю, мені сьогодні сон наснився! Нарешті! Такий яскравий, чарівний! Я навіть не пам‘ятаю, коли мені востаннє щось снилося. Я така щаслива, така щаслива!

— А що саме наснилося, пам‘ятаєш? — заспаним голосом пробурмотів тато.

— Звісно! Пташка! Саме та, що дідусь подарував. Вона ожила, виросла і стала великою, як кімната. І я на ній літала, високо, і так високо. А потім… потім ще був один сон. А може й не один. Побіжу дідусеві розповім.

***

— Завдання виконано!
— Бездоганно! — мовила Купреса, і Одрик вперше побачив її усмішку.