“Ох і перепадає тій голівці…”

“Ох і перепадає тій голівці…”

Як на мене гепнулася шафа, я вже розповідав. Та якби ж та шафа була єдиним твердим предметом, з яким стикалася моя голова. Інколи мені здається, ніби вона сама вишукує об що вдаритися і в яку халепу вплутати тіло. Мабуть, є в макітри якась глобальна ціль, до якої вона йде через синці, шрами та ґулі. Але її таємницю я розгадав лише тоді, коли на лобі живого місця не лишилося. Я її так і назвав — Таємниця битої макітри!

До нас прийшли гості. Як і всі діти, котрі починають сходити з розуму, коли на них дивляться дорослі, ми зі шкіри лізли, аби не розчарувати глядачів: п’ятірко дитинчат носилося хатою, немов табун розсідланих коней. Терпляча хата була в тата. Спочатку ми ганялися за шестилапим рибощуром, а потім тікали від хвостатого зубокрила. Веселились, як могли.
В активну фазу цих шалених перегонів я саме гнався за бабаєм. І в мене були на те причини. Якого дідька мене ним постійно лякали? Мало того, що від шафи ліве око смикається, так ще й через клятого бабая боюся в темну кімнату глянути. Кому воно таке треба? От зараз я його віддухопелю!

Дорослі вже перемкнулися з дітей на тарілки, тож я без гальм. Лечу. Попереду — волохата спина бабаєвича, а під ногами — прекрасний витвір мистецтва — ткані доріжки моєї бабусі. Пам’ятаю навіть старий верстат, за яким вона працювала. Була в тих доріжках одна неприємність — вони ніколи не трималися місця. То наїдуть одна на одну, то навпаки роз’їдуться, або ж складуться гармошкою і ти бігаєш від однієї стіни до іншої, смикаючи їх ногою. Потягнеш з одного боку, то вона пересунеться на інший, потягнеш з іншого — а вона знову не на місці. І так доти, поки ти не приймеш єдине правильне рішення: “А хай їй грець, нехай лежить так!”. І підеш зі спокійною душею з хати. От за одну таку доріжку я й зачепився. Нога потрапила до складки цупкої тканини і я здійнявся в повітря.

Лечу… Праворуч пропливає стіл із наїдками, ліворуч піч, а попереду — чавунна батарея. Насолодившись польотом через усю кімнату, я широко розставляю обійми. Макітра й батарея — такі різні й водночас так однаково гудуть. Різниця тільки в тому, що батарея погула й затихла, а голівонька ще з місяць видавала дзвони. Гості вмить перестали жувати й покидали ложки. Німа сцена. Пора додому. Напівпритомний стан, жар і зубокрили. Немов запрошуючи мене у височінь, вони неспішно витали під стелею, а рибощури цілу ніч водили навколо ліжка танок.  Бабай кудись втік. Ну я його ще зловлю!
Після зустрічі з батареєю в мене на лобі лишився шрам, немов у Гаррі Поттера від зустрічі з Волдемортом, та ще й на тому самому місці.
Таємниця битої макітри стала на крок ближче!

***
Пусте футбольне поле і я один біля воріт. Чому мене там носило і куди поділися інші учні? Не пам’ятаю. Мабуть, то був черговий план моєї макітри. В той день мені так весело було, сонечко світило. Тож я на радощах взявся рукою за одну зі штанг і почав розкручуватися довкола неї. Сітка мені не заважала, бо в ті часи про сітку на воротах ніхто й не мріяв. У ліпшому випадку — металеві труби, в гіршому — два кілки з верби, а ще в гіршому — по цеглині на штангу. Нашій школі пощастило.

Тоді я ще не знав, що від удару шафою в мене пошкодився вестибулярний апарат, тобто та лямка в голові, що відповідає за рівновагу. Після того вона стала частенько западати і це трапляється в самий недоладний момент. З такою халепою взагалі протипоказано крутитися по колу — є всі шанси або не розкрутитися, або ж втратити зв’язок із космосом. Щось подібне трапилося й того сонячного дня.
Зі щасливою посмішкою на лиці я кружляв довкола штанги. На якомусь із обертів я відчув, що земелька під ногами почала змінювати кут нахилу. Дерева заходилися скакати одне поперед одного, а школа так захилиталася, немов з’їхала з фундаменту. Вирішив зупинитися, але клята фізика гнала мене вперед. Я заходився щодуху перебирати ноженятами, аби ті не сплуталися між собою, аж поки не зрозумів — все… час відлітати. Я відпустив штангу… Фізика продовжила свою темну справу й понесла моє тіло до іншої штанги. Може б воно і минулося, аби не спориш. Гарні рослинки, нічого проти не маю, лікувальні навіть, але ж навіщо вони так переплелися тими стеблами? Петля на петлі. От моя ніжка в одну з них і попалася.

Ліпше б нашій школі не пощастило і ті ворота були з тонких вербових дрючків…
Штанга задзвеніла так, немов органна труба при виконанні «Токката і фуга» Й. С. Баха. Світло гасне. Завіса. І я розпластаний поміж декорацій. Коли трішки розвиднілося, я підвівся на ноги й поплентався до школи. В голові ревіли симфонії. Вчителька закричала на весь коридор, щойно глянула на мене, а потім закричав і я, щойно глянув на себе в дзеркало. На лобі стирчала ґуля зеленувато-фіолетового кольору. Дивна така, ніколи подібних не бачив, на вигляд, немов спиляний ріг, не кругла, а саме пласка, наче взяли частину голови й припідняли над поверхнею лоба.
— Іди мабуть, Сирьожка, додому, — сказала вчителька із сумними очима. — Дійдеш сам? Чи може провести?
— Дійду, Любов Олексіївна.

***
Багато ще чого…
Колись я був черепахою. Знову гості, знову стіл. Я став навколішки, накрився ковдрою і чим не черепаха. Підповз тихенько до стола, ще й так повільно, щоб не привертати зайвої уваги. Потім неспішно підвівся на ноги й розвів руки, притримуючи ковдру над головою. Видав щось на зразок: “Пугу-пугу-у-у-у”. Не пам’ятаю, що саме я хотів тим сказати, може здивувати, може злякати, але реакція залу була млявою. Хтось лише затримав ложку біля рота, а хтось і очей не підвів. Що робити? Жарт не видався, не за Станіславським, тож треба негайно зникати зі сцени. Я роблю різкий нахил вперед, аби пірнули під скатертину, однак стіл видався ближче, ніж я очікував. Я зацідив лобом стола так, що злетіли в повітря тарілки. О! Тепер гості вмить зацікавилися актором-початківцем.
Але черепашці стало дуже зле й вона полізла за куліси, тобто під стіл, зализувати рани.

***
А колись голову в маршрутці дверима придавило. Так, навіть таке було. Я стояв біля виходу, притиснувшись скронею до металевого поручня, і думав про щось прекрасне. На зупинці двері різко відчинилися й моя макітра опинилася між молотом і ковадлом. Голова затріщала так, немов хтось ламав хмиз для багаття. Світ перед очима почав стискатися і тьмяніти у фарбах. Я не міг навіть закричати. Добре, що не прищемило рук і я заходився ними розмахувати, мов навіжений. Спрацювало! Пасажири відірвали свої заклопотані погляди від телефонів і нарешті угледіли, що один із пасажирів потрапив у серйозну халепу. Догукалися до водія і той зачинив двері.
Після того мій світ ще довго видавався пласким, зате я відчув, як тяжко бути камбалою.

***
Одного разу бабуся глянула на мене скоса, похитала головою та й мовила:

Ох і дістається тій голівці, а вона ще щось і думає!

Посміхнулася та й пішла доїти корову. А я подивився їй услід, провів рукою по макітрі і шість ґуль нарахував.

А як же Таємниця битої макітри?
Розгадав!
Після кожної пригоди, з якої ти виплутуєшся живий і здоровий, ти все більше розумієш, що всі твої проблеми, на які ти скаржився до цього, навіть пня гнилого не варті. Добре що живий лишився! А така страшна трагедія, як втрата роботи, наприклад, рівносильна втраті слоника на дитячому майданчику.
От і всі таємниці!