Кістяк поміж гіллям

З настанням темряви дощ остаточно збожеволів. Його нахабні лапи так шмагали по обличчю, що не давали підвести повік. Залишалося тільки дивитися під ноги та безупинно протирати очі рукавом. Асфальт залишився далеко позаду і дорога перетворилася на місиво бруду, трави та каменів. Одяг по вінця набрався води і по вазі скидався на мішок піску. Виснажене тіло тяжіло вниз, до землі.

Пробираючись крізь нетрі води та вітру, Енді почав втрачати реальність. Ноги ще волочилися, але голова вже забула куди і навіщо. До тями навертали поодинокі удари грому і розум на мить яснів. В один з таких моментів очі вхопили світло ― тьмяне, розмите, неправдоподібне. Повіки знов опустилися, але організм продовжив боротьбу.

Холод металевої ручки миттєво прояснив свідомість. Енді стояв на порозі, всією вагою спершись на двері. Защіпка зі скрипом піддалася і мокре безпорадне тіло гепнулося на підлогу.

Гаррі з жахом схопився з-за столу й потягнувся до зброї. Вгледівши на порозі незваного гостя, почав стрімко перебирати думки — чому будинок не на замку. Та довго сушити голову не довелося — він заснув за газетою, ось тут, прямо за столом; розпалив камін, читав-читав і вирубався, день важкий видався.

— Поспиш тут спокійно — як не телефон розривається, так негода принесе когось посеред ночі. І що мені з ним робити? Ану вставай, двері хоча б закрив за собою.

Дякуючи теплу, до Енді почали повертатися сили, однак від удару об підлогу розболілася голова. Болю додавали ще й гучні лайки Гаррі, що носився з боку в бік, поскрипуючи старими дошками.

— Дідько, я живий.

Гаррі оторопів:

— А ти про інше мріяв? Можу допомогти — рушниця заряджена.

— Не треба. Зі своїм гнилим життям сам впораюся, — слова давалися тяжко; язик, як і інші м’язи, майже не слухався мозку. Сил вистачило лиш на те, аби спертися об одвірок та озирнутися.

Обстанова в будинку виглядала простою, але не бідною, кошти в господарів були. В кутку тихо потріскував камін із дивакуватими візерунками, вздовж стіни притулилося декілька шаф, а посеред кімнати — різьблені стіл та два стільці. Біля вікна стояло піаніно з облупленою фарбою. І пил на меблях, і неприбраний посуд, немов натякали на відсутність жіночої руки.

— Гаразд. Зі своїм, як ти висловився, гнилим життям розбирайся сам, але тільки не в моєму домі. Зараз знайду переодягнутися, проспишся, а далі — весь світ тобі в руки. Їсти будеш?

Розум думав зворотне, але губи мовили: “Трохи”.

Від їжі та затишку у гостя посвітліли очі, до лиця повернулися живі кольори.

— Ти що, на балу був? В костюмі, туфлях, краватку хоча б зняв, в тому зашморгу не дуже зручно подорожувати.

— На співбесіді… Показали пальцем на двері… В тисячний раз. Ненавиджу.

— А-а-а, роботу шукав. Ну тут її точно не знайдеш. Я і сам справляюсь. Хіба що вовків ночами ганяти  — поклали око на моїх овець.

— Які в біса вівці? Дістали мене, розумієш? Бізнес лопнув ще в зародку. Кредит, як глист ненаситний, пусти в будинок — вижере все і не подавиться. Та й будинку немає, оренда.

— Сім’я?

— Нуль. Хочуть незрозуміло чого. Якщо баксами обвішатися і щелепу золоту вставити, то може і подумають ще. Була одна. Як тільки агентство втратив, то піджала хвіст і вшилася.

— Ну а в глухомань таку за чим приплентався? Любов тут тільки у вовків, і то не взаємна. Про роботу сказав уже. Житло? Хм, мені й одному добре, онуки на вихідні приїжджають, веселять.

— Не треба мені нічого. Прірва десь тут… бездонна. Хоча, може й від запалення сконаю.

— А, ось воно що. Прискоритися хочеш? — Гаррі спохмурнів і втупився в підлогу. — А ближче нічого не міг знайти? Під поїзд пірнути, наприклад.

— Не люблю вистави влаштовувати.

— Тоді поспи. Завтра відведу. На свіжу голову помирати значно приємніше.

***

Немов грім минулої ночі, світанкову тишу розірвав звук розладнаного піаніно: нічого спільного з мелодією, радше хаотична гра ложок на порожніх каструлях.

У дверях з’явився заспаний Енді. У нього кудись подівся дар мови і він безпорадно хапав губами повітря, що дуже нагадувало рибу, тільки кошлату. Його трясло від злості, але виплеснути емоції він так і не наважився ― прихистили, як-не-як.

― О! Прокинувся! Що ж ти спиш так довго? Дощу, як і не було, погодка прекрасна. Відмінний день для зведення рахунків із життям. Звуть-то як? Вчора не склалося познайомитися, розмова щось не в’язалася зовсім.

― Енді, ― від дивного гумору господаря його обличчя ще більше скособочилося.

― Гаррі. Приємно. Шкода тільки, що знайомимося ненадовго. Ну, нічого, іноді мить ціле життя замінює.

― Що ж тебе спозаранку на творчість потягнуло? ― лайливі слова застрягли в горлі, тож назовні вирвалося найбільш пристойне. ― На цьому піаніно років триста ніхто не грав, ти ж весь пилом покрився.

― Не тільки в тебе, Енді, життя коротке. Мені лікар тиждень відписав, хворий я, безнадійно. Ось і ловлю хвилини щастя, скільки ж тут лишилося… Грати не вмію ― граю, слуху немає ― співаю. Завтра повітряну кулю піднімати буду, полечу кудись. А ти як свій останній тиждень прожив би? А, так… що я запитую ― мені ж пощастило бути присутнім при цьому.

― Як тиждень? ― божевільний ранок остаточно вибив підлогу з-під ніг Енді і він приземлився на стілець. Тепер його обличчя ще більше скидалося на риб’яче: широко розкриті очі та перекошений рот не приховували здивування.

― Лікар сказав, може й більше протягну, але все одно рахунок на дні йде. Та що ж ми все про сумне? ―  Гаррі так ляснув кришкою піаніно, що Енді підхопився зі стільця й спиною протаранив шафу. ― У тебе ж день такий знаменний! Мучитися нарешті перестанеш. І хай горять ті кредити разом з тими вертихвістками. Снідати будеш? Чи не влізе.

Енді лише мовчки кліпав очима.

― Правильно. З порожнім шлунком довше летіти будеш, красотою каньйону помилуєшся. У таких справах зайва вага ні до чого.

― Ну що ж, в дорогу? ― Гаррі бадьоро рушив до дверей. ― Стоп! Там багнюки по вуха, зараз чоботи принесу. Але коли стрибати будеш, знімеш ― тобі внизу вони не знадобляться, а мені ще за худобою доглядати. Хоч і пару днів, але все ж таки. Ні-ні, туфлі з собою забирай, мені таких “радісних” спогадів не треба.

***

До розщелини дісталися години за півтори. Гаррі всю дорогу транслював монологи про своє фермерське господарство і трохи про принади життя. Енді мовчки плентався позаду, не відриваючи очей від землі.

― Ось він, красень!

Каньйон дійсно вражав свідомість своїми розмірами та красою. Десь внизу спокійно текла річка. На берегах гріли боки валуни, крізь які змогли пробитися поодинокі дерева й чагарники. Коли дивишся вниз, то відчуваєш і свободу і страх одночасно.

― Ну все, Енді, припливли. Кидай весла на берег та знімай чоботи.

Той довго переступав з ноги на ногу та сопів, але не витримавши суворого погляду старого, знехотя нахилився.

― А що це там біліє? ― підвівшись, запитав Енді. Душу вмить зігріла відстрочка стрибка.

― Де? ― Гаррі теж заглянув до прірви.

― Внизу, прямо під нами, на тому покрученому дереві.

― А-а-а, ― розтягнув старий. ― Бачу, бачу. Думаєш, тільки ти такий кмітливий? Зверху-вниз і все, немає життя ― немає проблем? Забіг якось до мене молодик, років два тому. За каньйон питав, помилуватися хотів. Я запропонував провести ― відмовився. Три дні пройшло, не видно. Почав хвилюватися ― він їжі не взяв, обіцяв зайти на зворотному шляху, враженнями поділитися. Прийшов я сюди, подивився вниз і обімлів. Не пощастило бідоласі ― коли падав, на гілки напоровся; довго, мабуть, тріпався…

А що я міг зробити? Чим допомогти? Вниз не спущуся, та й навіщо, пізно. Хотів на допомогу покликати — марно вже було… і небезпечно, на мене могли повісити, сказали б — штовхнув хлопця.

Зненацька лице Енді стало блідим і затремтів голос:

— Щось не схоже… з-занадто вже дрібні кістки… т-ти нічого не плутаєш?

— По-перше, висота. По-друге, він малий зовсім був, років п’ятнадцять. Говорив, дівчина його кинула. От, напевно, і стрибнув. Та не трясися ти так, можна відійти трохи вбік, не обов’язково ж тут стрибати. Дивись сюди. Береш трохи лівіше, метрів, так, п’ятнадцять — те кляте дерево осторонь лишається, але зате які камені. Ух! Тріпатися не будеш і секунди. Гаррі гарантує — результат буде на лице; або ж на спину, дивлячись як упадеш. Там внизу, до речі, багато таких як ти валяється, вірніше — те, що від них лишилося. Я колись спускався. Охочих не бракує. Правда, того, що на дереві застряг, то ворони довгенько дзьобали, а так…

В одну мить шкіра Енді покрилася плямами і емоції вийшли з-під контролю, з перекошеним від жаху обличчям він почав відступати назад. Зробивши кілька кроків, він за щось зачепився і гепнувся в багно. Різко скочив на ноги, побіг і знову звалився в якийсь рів, на третину заповнений каламутною водою.

Гаррі пішов за ним і простягнув руку. Енді гарячково замахав руками і пробував щось сказати, але з губ виривалося одне шипіння. Потім до хлопця повернулася мова і з нього полився незв’язний потік слів:

— Гаррі, Гаррі, ні, не треба. Гаррі, я не буду. Ні. Гаррі, не тягни мене, ні. Гаррі відійди, Гаррі, ні.

Енді кілька хвилин посидів у канаві, потім рвонув до старого і вчепився йому в груди.

— Гаррі, я не буду, ні.

— Добре, добре, куртку тільки відпусти, тиждень тому купив, заялозиш зараз усю.

Енді почав повільно сповзати вниз і ліг на землю.

— Та що ти твориш? Точно від запалення дуба вріжеш.

У хлопця ринули сльози, змішуючись з брудом на обличчі. Він перестав трястися і став говорити більш виразно:

— Гаррі, я повернуся… повернуся в місто, роботу знайду, бізнес. О! Дійсно! Бізнес почну, ні, поки роботу для початку. Гаррі, я жити буду, жити хочу… дуже жити хочеться. Дітки, діти будуть, син народитися.

Старий підняв Енді з землі і подивився в очі.

— У тебе все це буде, навіть більше. Тільки не приходь сюди, ніколи, ні в якому разі. І нізащо на світі не намагайся залишати берег живих! Прийде час і Він сам забере тебе до свого човна.

***

Наступний ранок був таким же ясним, як і вчорашній. Енді давно вже зник за горизонтом, а Гаррі продовжував дивитися йому вслід. Зручно вмостившись за літнім столиком, він пустив свої думки бродити по всесвіту.

— Ну ось, ще одного завернув. Не дарма день прожив… напевно, — не відриваючи погляду від дороги, бурмотів старий. — З лікарем тільки перестарався… трохи. Тиждень… і все… Ніколи над цим не задумувався. Мабуть, тиск піднявся, серце вискакує. А якщо день? Година? Страшно… Хоча ні. Страшно, коли та година або день пройшли даремно, по-пустому. Прожив тиждень, проіснував бур’яном, а заради чого, для кого? Ось це страшно… напевно…

А Дункана шкода. Хороший пес був, вірний. Яка нечиста понесла його до тієї прірви, здалася йому та вівця… Старий був, правда, дуже старий. Але з цілою отарою сам управлявся, а я й подрімати міг, годинку-другу. Ох, зірвався бідолаха… вівця викрутилася, а він… зірвався. І ще ж треба так… на деревце… Але не дарма життя прожив! Точно не дарма! Ох, Дункан, Дункан, дякую за дружбу… якщо чуєш старого…