Літо, яке нас не зустріло
Зустріти можна друга, білку в лісі, або ж новий день, коли зранку відкриваєш очі. А чи можна зустріти пору року? І не за календарем, а на вулиці, несподівано, під час прогулянки.
🚃 На кінцевій 12-го трамвая, що курсує з Подолу, сталася подія, що змусила нас повірити в дива. Спекотний літній день, парк у Пущі Водиці, звичайні сімейні вихідні. Ближче до обіду ми вже добряче втомилися, спрагли і зголодніли, тож постало питання вгамувати всі наші потреби, і бажано в одному місці. Оскільки в тих краях ми опинилися вперше, нам нічого не лишалося, як тицяти по карті у смартфоні.
Знайшли! Кілька зупинок і ми врятовані! Та й не просто врятовані, а на нас чекає арткафе! Я завжди з цікавістю ставлюсь до закладів із дописом «арт» — там завжди щось цікавезно-приємно-незвичне.
І щойно ми переступили поріг, я відчув — ця зустріч надовго. Зазвичай, коли заходиш до кафе, то перше, що робиш, це шукаєш очима вільні місця. Та цього разу очі мене не послухалися й побігли гуляти самі по собі. І я їх чудово розумію, бо помилуватися було дійсно чим.
🐰 Відразу при вході вітали відвідувачів тваринки із мінізоопарку: канарки, папуги, равлики, кролик, шиншила, і в кожного є ім’я. Безмежна радість для малечі, але й дорослі поряд з ними ставали на мить дітьми.
🛁🐢 Проходиш далі й завмираєш — прямо в центрі кімнати звичайна чавунна ванна із… черепахою. Так-так, у ванні було трішки води, каміння, і черепаха. Вона зазвичай сиділа непорушно і здавалося, що це просто іграшка. Але щойно в тебе виникали сумніви, черепаха вмить повертала голову.
🌷На кожному столику живі квіти, всього лиш по кілька стебел в маленьких вазочках, або ж у звичайних склянках, але це так чарівно, що в мене зібралася ціла фотоколекція цих витворів мистецтва.
📚 Одна зі стін, від підлоги до стелі, була заставлена книгами. Для людини яка пише це мов експозиція в музеї. Щоразу я проводив ритуал: блукав очима від полиці до полиці, діставав чергову книгу, гортав кілька сторінок і ставив на місце, щойно приносили страви.
🎹 Древнє піаніно, програвач платівок і автомат для виконання композицій на замовлення…
🎼 Музика. Наскільки вдало підібрана, що кожна пісня зливається і з пейзажем за вікном, і з інтер‘єром, і з нотами твоєї душі.
✏️ Офіціант перед кожним відвідувачем розстеляв розмальовку із зображенням кафе. Тож поки очікуєш на замовлення, береш олівці й… починається магія. Раптом помічаєш, що ти настільки занурився в малювання, що в тебе з куточка рота визирає кінчик язика.
Ой, вибач. Я так захопився чарівністю арткафе, що забув відповісти на своє ж запитання «Чи можна зустріти пору року?». Тепер із упевненістю можу сказати:
— Так! Пору року зустріти можна! А все тому, що те чарівне кафе називається «Літо».
Лише чотири букви, але скільки в них тепла, світла, і приємних спогадів.
🤗 Після того, як ми побачилися того спекотного дня, «Літо» зустрічало нас протягом трьох років. І кожна зустріч була особливою: і у свято, і у звичайний вихідний, і коли я з дружиною та сином, і навіть коли сам. «Літо» щоразу вітало нас із розкритими обіймами.
24.02
… прокидайся, війна почалася.
Я чую вибухи, від тремтіння рук не можу впоратися з телефоном. Дитина ще спить, гадаємо як його розбудити, щоб не налякати.
Шість днів у підвалі. На сьомий день ми покинули місто.
Потім п‘ять тижнів у будинку без газу і води. Щоранку розколюю дрова і збираю їх у мішок, але не можу зібрати до купи розколотого себе…
Навіщо? Як? Що далі?
Одного дня у стрічці новин я побачив фото знищеного кафе… Пряме влучання ворожої ракети.
Зупинилося дихання, замовкло серце, стихли думки.
Цього року «Літо» нас не зустріне…
***
💛💙 Вони нищать будівлі, вони нищать країну. Та вони ніколи не знищать дух і душі тих, хто в цій країні живе і хто ці будівлі зводить.
Ми вистоїмо, ми відбудуємо, ми переможемо!
🇺🇦
P.S. Та не буває пітьми без світла. На момент написання цього оповідання на сторінці закладу з’явилася інформація:
“Воно було і завжди буде!
Сьогодні Літо має знову ідентифікацію!
Його немає…
Воно причаїлось в наших серцях теплими спогадами.
Та прийде час і буде Літо!
