Над коровами у гіллі

Був у нас такий атракціон — сидіти горобцями на вербі, поки під нами проходили корівки з пасовища. Затамувавши подих, ми пильно вдивлялися в лісок, з якого ось-ось мав виїхати пастух на коні. А вже за ним пленталося сімсот голів великої рогатої худоби. Їхня вервечка настільки розтягувалася яром, що коли перші вже підходили до нас, то останні ще навіть не з’являлися на горизонті. І от ми сиділи на гілці прямісінько над спинами ВРХ, та так низько, що лишень простягни руку і ти мацнеш котрусь за хребта.

А якби послизнувся? А якби тріснула крихка верба? А внизу окрім корівок траплялися ще й бички, вагою в тонну, котрі не раз поглядали на нас своїм червоним оком. Та ні, дитячі мізки тим не переймаються, у них зовсім інші функції: видовище, гульня, розвага. А як щодо поїсти-поспати? Та ні, пізніше, не зараз. От найяскравіші емоції — так, це в першу чергу! І я шукав їх скрізь, куди міг дотягнутися.

Спекотне літо, ставок і гребля. На ній і гніздилася старезна верба, що терпіла нас, немов пташенят. Іноді я перебігав греблею наверх, до пшеничного поля. Дарма, що ноги до колін в пилюці; дарма, що сьогодні забув поснідати; дарма, що волосся від спеки пахло горілим. То тільки дорослим жарко, дітям ні.

Пробігаю кілька метрів і завмираю. Здається, ніби все життя провів у коробці і раптом вирвався на волю. Ви бачили, як випускають пташку із клітки? А рибку до річки? Дивно, але замість того, щоб чкурнути якомога далі, вони застигають в нерішучості. Така бажана свобода шокує їх. В них не було нічого і тут за мить їм дарують всі сторони світу. Так і я, мов та пташка, смикаюсь то в один бік, то в інший, аж поки не заспокоююся. Вдихаю гаряче повітря, дивлюся в бездонне синє небо і… стаю полем. Безкрайнім жовтим полем. Хоча ні, край у ньому все ж таки є — вузька стрічка лісу на горизонті.

Проходжу кілька кроків і гладжу колоски. Вони легенько вдаряються об мої долоні, немов молоточки піаніно, і я чую їхню музику. Мелодія з вітром вривається в душу, замружую очі і зникаю... Симфонія літа. До тями повертають довгі вусики остюків, що приємно лоскочуть мої долоні. Важкі від дозрілого зерна колоски нехотя розправляються і поле прощається зі мною... до наступного року. Скоро жнива.

Від емоцій та спеки пересохло в роті і я спускаюся до криниці. Смак її води знає весь район, а можливо й півобласті. До ледь помітного джерела неподалік траси завертають трактористи та й усі, хто забажає напитися смаком літа. Знімаю з кілочка чашку, але набирати воду не поспішаю. Яким би не був спраглим, мені хочеться якомога довше побути в цьому моменті, саме тут, саме зараз. Стаю на коліно, однією рукою спираюся на молоденьку вербичку і… роздивляюся дно криниці: тоненькі корінці, що тріпочуть під натиском джерела, а поміж ними вирує своє життя, незвідане, таємниче. Нарешті наважуюся зачерпнути води. П’ю з такою насолодою, що не помічаю навіть, як облив сорочку. Дивлюся на дно чашки й так хочеться, аби та вода не закінчувалася ніколи.

Вузенький струмок розпрощався з криницею і побіг поміж осокою до ставка. А я подякував холодній водиці та й потупотів собі далі... за новими емоціями…

Поділитися:
  • 55
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    55
    Shares

2
Залишити коментар:

avatar
  Підписатися  
найновіші найдавніші більше голосів
Повідомляти про це
Анонім
Гість
Анонім

Чудово...Запрошую до себе на гостину www.poetryclub.com.ua/author.php?id=1001558