Колискова для Проні

Як він грає… Ні, він не грає ― він напоює музикою.

Щойно минеш ресторацію «За двома зайцями», і ти в полоні. Ти зловив перші краплини мелодії і все, ти хочеш пірнути в неї з головою. Вниз по Узвозу ти вже не підеш, а помчиш наверх, до джерела. Андріївська лишається по ліву руку і ти бачиш Того-Хто-Грає. Хвилі музики плещуть тобі в лице, а ти посміхаєшся. Не важливо, який настрій у тебе був, повір ― він зміниться. Ти посміхнешся. Можливо, навіть, і не вустами, але душа твоя примружиться від насолоди.

Він часто тут. Вечорами, зазвичай на вихідних. І не дарма він обрав це місце, де кожен клаптик оповитий легендами. Кам’яні сходи, що розбігаються в боки від піаніно, ведуть до фундаменту Десятинної церкви, а зовсім поруч — липа, старезна липа. Скільки їй років достовірно ніхто не знає, але те, що знає вона, можна було б слухати роками. Вверх помчала Володимирська, а вниз до Подолу побіг Узвіз: наскільки різні й водночас близькі ці дороги. Вони здавна доповнюють одна одну, і не лише на мапі.

Бувають миті, що Того-Хто-Грає ніхто не слухає, але то тільки здається. Поглянь праворуч і в тіні лип, що наприкінці Десятинної, ти угледиш його слухача — вірного й не перебірливого. Ліпше за неї вечірній репертуар не знає ніхто. Проня Прокопівна, немов щойно вийшла з Андріївської церкви і призупинилася на хвильку, аби дослухати мелодію. Аж тут халепа — Свирид Петрович, власною персоною. Що тут поробиш. Проня наче і простягла йому руку, але якось невпевнено, мляво. Нікому ж і на думку не спаде заглянути їй у вічі. Всі поспішають потерти каблучку на мізинці або ж бронзового жука на фраку Голохвастого — прикмета є така, кажуть в коханні пощастить. А ти поглянь у вічі, як будеш проходити мимо, придивися. Помітив, який погляд сумний? Скільки часу минуло, а те кляте весілля з голови не йде. Не дарма ж Проня до сходів весь час спиною. Аби не згадувати.

Музика… Лише музика здатна її розрадити. Втомиться за день від екскурсій, малечі, ґвалту; всі бігають довкола, фотографуються. Але прийде вечір, стихне юрба, і Проня усміхнеться, щиро, від душі. Вже здалеку видно, як вона зиркає на Того-Хто-Грає. Це ж не про цирюльні слухати, та про пудру, дікалон, брільянтін — ними не нап’єшся. А от музика і спрагу вгамує, і… на сон надихне. Полюбляє Проня під його мелодії засинати. І байдуже, що Свирид Петрович не втихає, все щебече та щебече, а Проня все слухає та слухає, от тільки слухає вона не його.

Як він грає… Ні, він не грає — він наповнює щастям серця.

Ти бачив його пальці? Послідкуй за ними. Як майстерно вони кружляють над клавішами. Як стрімко проникають в глибини твоєї душі. Як знаходять і зачіпають такі струни, від легких вібрацій яких тобі хочеться жити. І ти не можеш себе стримати. Ти не помічаєш, як стали вологими очі, аж поки не покотяться сльози. Перехожі витріщаються на тебе, дивуються й регочуть — пусте… Ти поглянь на його пальці. Як можна ТАК грати? Здається, це не людина й піаніно, а єдиний живий організм. Музика немов лине сама собою, а Той-Хто-Грає лиш розмахує руками, як диригент. Я часто помічав, як пальці не торкалися жодної клавіші, а звуки лилися без упину.

Чим ближче до ночі, тим спокійнішими стають київські вулички. Місто змінює свою подобу. Дехто гуляє під каштанами, аби ліпше спалося, а дехто лиш виходить з дому, щоб розпочати свій “день”. Цікаве явище, якщо придивитися і до тих, і до інших — вони різні. Хоча й буває таке, що вдень і вночі гуляють одні й ті ж люди, але вночі вони зовсім не схожі на себе денних. Їх змінює Київ. Він розливає вулицями якийсь еліксир, аби всі забули про день з його метушнею і занурилися в ніч з її таємницями та спокоєм.

Вночі люди інші. Більш відкриті, більш чуттєві, більш вільні. Можуть і будиночками на Подолі помилуватися, можуть і з Дніпром погомоніти, можуть і до музики прислухатися. Можуть, але не всі. В більшості день продовжується навіть вночі. Скільки разів не слухав Того-Хто-Грає, картина завжди одна й та ж: підбігають, кидають гроші в коробочку і… біжать собі далі. А чому б не послухати? Чому б не вдихнути аромат вечірніх нот? Біжимо, поспішаємо, не встигаємо. Навіть, якщо й зупинилися на хвильку — дістали телефон, зняли відео й помчали далі, “пізніше подивлюся, та ще й комусь покажу”. Який в цьому сенс? Невже запис може передати дух музики? Зупинись! Насолодися зараз. Все мине й забудеться, а емоції залишаться назавжди. Музика вічна. 

Але багато й таких, хто слухає. Вишикуються на сходах, мов горобці, і посміхаються від насолоди: ті зверху, ті збоку, а дехто й прямісінько на тротуарі застигне. Як приємно за цим дійством спостерігати. Пари обіймуться, притуляться одне до одного і стоять милуються, насолоджуються грою.
Але з часом розходяться і вони…

***

Мабуть, остання пара на сьогодні. Вона схилила голову Йому на плече і у світлі ліхтаря блиснули Її очі. Піднесла до вуст подаровані Ним квіти, вдихнула аромат пелюсток… Послухали ще одну мелодію. Потім ще одну. Той-Хто-Грає немов відчув за спиною закоханих і заграв “Історію кохання” Френсіса Лея. 

***

Що довкола вже нікого немає, він помітив не відразу. Так часто буває. Поклав долоні на коліна, кілька хвилин посидів нерухомо і хотів вже збиратися додому. Аж раптом почулися кроки, легкі, неспішні. Він глянув праворуч і побачив… Проню. Вона злегка притримувала поли плаття й обережно ступала бруківкою.
На місці Того-Хто-Грає кожен з нас оторопів би від здивування, але він лише брови припідняв. Не вперше, мабуть, до нього скульптури підходять.
— Доброго вечора, Проня Прокопівна!
— Скоріше, доброї ночі, — посміхнулася та у відповідь. 
— Свирид Петрович втомив вас своєю персоною, то ви вирішили прогулятися, чи не так?
— Так, маестро, саме так. От тільки прогулюватися в такому тяжкому платті не зовсім легко. Якщо дозволите, я ліпше біля вас посиджу.
— Ну що ви, Проня Прокопівна. Для кого ж, як не для вас я ще одне місце тримаю. Будь ласочка, — Той-Хто-Грає дістав із-за піаніно стільця й помахом руки запросив присісти. 
— А як це він вас відпустив, якщо не секрет?
— Баришня йдуть гуляти, а то буде шкандаль! І Пішла. Він лише глянув услід. Мовчки.
— А-а-а. Ну у вас там свій водевіль. Зрозуміло, — Той-Хто-Грає потягнувся до свого рюкзака, але зупинився і зніяковіло пробурмотів: — Ой… Хотів вас чаєм пригостити, але… закінчився. Я просто вже збирався йти, тож… допив, щоб до хати не нести.
— Маестро! Та не виправдовуйтеся ви, — Проня від душі засміялася й махнула на музи́ку рукою. — Я ж не за чаєм прийшла. Зіграйте щось. Чи ви вже додому?
— Для вас — хоч цілу ніч! — і пальці Того-Хто-Грає торкнулися клавіш.

***

Пара закоханих саме проходила біля “За двома зайцями”, як Вона раптом вигукнула:
— А йдемо по Алеї художників прогуляємося?
— Та вже пізно. Там нікого немає.
— Я й без картин люблю її. Йдемо? — і Вона, не дочекавшись відповіді, потягла Його за рукав до алеї.
Він то вишукував щось поміж дерев, то поглядав на Неї, а Вона безупинно щебетала про картини. 
— Ось тут море завжди висить, постійно, скільки не ходжу. І спокійне, і шторм, і з кораблем, різне буває. Там такі хвилі, ти б побачив, а крізь них сонце просвічується. Уявляєш? Як таке можна намалювати? От дивлюся — вода ж водою, але як подумаю, це ж картина. Як так виходить?
— Від природи талановиті… та й тренуються постійно, от я, наприклад…
— А тут КОТИ!!! Та такі коти, — Вона не дала договорити й махнула рукою на інший бік алеї. — Ти б побачив тих котів. Такі смішні. Голівки великі, а лапки мале-е-е-енькі-маленькі. Бачив же, мабуть, коли народжується, то воно спочатку кучеряве таке?
— Е-е-е, так! Бабуся моя...
— От! І точнісінько таке ж і на картині. Як вони тими своїми кісточками так малюють, що хочеться схопити те кошеня і так його до себе притиснути, так притиснути, щоб воно аж… О! А на цьому місці таке кумедне створіння, — і Вона знову перейшла на протилежний бік.
— Тут завжди багато маленьких картинок, а на них усіх домовичок, уявляєш? Один, але в різних сюжетах. Ну… не знаю, чи то дійсно домовичок, але воно таке… Як би тобі сказати… Мультик пам‘ятаєш? От схоже на того з мультика — мале, волохате, в якомусь лахмітті, але таке миле, таке миле. Очі ті, сумні, але такі красиві.
— А ось тут картини, на яких я не зрозуміла, що зображено, але добре запам‘ятала, що на них наклеєні шматочки нот. Чи ти бачив десь таке? Справжні ноти! Повиривали з якоїсь книги і на картину. Оригінально, еге ж?
— Так! Дуже оригінально!
— Мені так приємно, що ти мистецтвом цікавишся, — Вона обійняла Його обома руками й пригорнулася всім тілом. Він ніжно гладив її русяве волосся, а сам роздивлявся пусту алею, намагаючись уявити, які ті коти та яке те море. «На вихідні знову запрошу Її на Узвіз. Тільки вдень, щоб картини були».

***

Той-Хто-Грає виливав душу в черговій композиції про кохання, а Проня схилила втомлену голівку на край піаніно, підклавши під неї руку. Древнє місто огортала тепла літня ніч. 

Як він грає…

— Маестро, в мене вже оченята дрімають. Ні-ні, не від ваших мелодій, не подумайте. Від такої музики навпаки, жити хочеться. Година вже пізня, піду я до себе, — Проня підвелася зі стільця й поглянула в бік Андріївської. — Свирид Петрович давно сплять, мабуть. Бачите, як їхня власна персона носом землю дзьобає.
— Раз така справа, то замовте щось на останок.
— А давайте колискову! Ту що ви самі придумали, вечорами.
— Ну-у, зіграю, звичайно. Може, тільки… не співати? В мене ж голос… такий… не дуже.
— Ось не починайте знову. У вас такий ангельський голос, як і характер у моєї мами, — і Проня так зайшлася сміхом, що Той-Хто-Грає почав реготати разом з нею.
— Тоді давайте так. Я піду, щоб ви не соромилися виспівувати, а ви, як дограєте, то й самі спатки підете. Мені й звідти не погано чути.
— Домовилися!
— На добраніч, маестро! Завжди полюбляла з вами вечір провести!
— На добраніч, Проня Прокопівна. Заходьте ще!
І літня ніч, окрім музики, наповнилася ще й піснею.

Колискова

I
Вже пізній час, пора спочити,
Збирайсь, мій Києве, до сну.
Лице своє — старезні кручі
Омий Дніпром, як дощ весну.

Приспів:
Співай, мій Києве, співай
Свою одвічну колискову.
Не дай, мій красене, не дай
Забрати голос твій нікому.

II
Стели Подолом ковдру часу,
Клади подушку під Узвіз,
Не дай згубити цю оазу,
Де кожен пише свій ескіз.

III
Спочинь, мій Києве, спочинь,
Щоб пити знов росу ранкову,
Щоб знов каштанами цвісти
І посміхатись дню новому.

***

Закохані спустилися на Контрактову й пішли милуватися нічним Подолом. Час від часу Вона підносила до обличчя квіти й легенько торкалася вустами пелюсток. Притихла. Навіть, якщо й проходили місце, про яке в Неї було що сказати, Вона мовчала. А розповісти Їй було про що: світле дитинство, де кожна вулиця пам’ятає Її сміх і тупіт маленьких ніжок, минуло саме тут. Хорива, Ярославська, Вали… А як на Щекавицю перший раз полізли, та як їх потім півночі шукали...
“Може образив чимось? — Він не на жарт розхвилювався. — Може про картини якусь дурницю бовтнув… Наче ні”.
Аромат підсмажених зернят перемішався із запахом червневої ночі й вони посміхнулися одне одному — цілодобова кав’ярня. Що може трапитися ліпшого о цій порі і в такому місці. Та ще й круасани лишилися! 
Присіли на лавці під липою. Вона смакувала запашною випічкою, мружачись від насолоди, а Він нарешті наважився запитати:
— Мабуть… я щось не те сказав, або ж… Ні-ні, я лише хотів…
Вона, мов миша, визирнула із-за велетенського круасана, а Її й без того великі очі стали ще більшими:
— Що хотів?
— Ні-ні, я просто… Я просто хотів запитати… Чому ти не розповідаєш? Там на горі, біля картин, ти так захоплююче…
— Ох і смішний, — Вона вмить зайшлася сміхом. — Втомилася я, давно стільки не ходила. А ти що понавигадував?
— Я… вигадував… Ну-у… Думав, може ляпнув щось.
Сміх перекинувся й на Нього, але Вона вже відвела погляд й почала роздивлятися темінь в кінці вулиці. 
— Народилася я тут. Виросла. Спочатку й хотіла тобі розповісти, і про той будинок, і про вулицю, і про затишний дворик, але в якусь мить... захотілося просто послухати.
— Як пташки співають?
Вона посміхнулася.
— Ні, не пташки. Вірніше, і пташки також. Я слухала... як звучить дитинство. Я до сих пір пам’ятаю звуки того міста, в якому зростала. Зараз воно змінилося, нові будівлі, нові двори, але… голос лишився, я чую голос дитинства.
Вона відпила кави й поглянула в гущавину листя над головою.
— Дивно, та зараз я чую щось іще... Його музика. В моїй голові все ще лунає його музика. 
Він на радощах аж підскочив із лавки.
— Дійсно? Ти теж чуєш його музику? Правда? А я думав, що мені вже вчувається.
— Так-так, чую. І дуже чітко! — Вона й собі підхопилася з лавки. — Йдемо до нього, може він ще й досі грає!
— Та вже пізно. Навряд чи він ще там.
Але Вона вже не слухала, а тягла Його за рукав, як тоді, біля алеї.

***

— Немає… Шкода… Вже пішов.
— Але… ти чуєш? Музика! Його музика! — Вона вибігла на бруківку й широко розкинула руки. — Скрізь, і не тільки в голові. Всюди звучить музика!  
— Дійсно звучить. Гм, — Він почав роздивлятися навкруги. — Може ще хтось грає? 
Вона підійшла до Нього й обійняла руками за шию. Над Його плечем вигулькнули квіти з Її правої руки. Вона з насолодою вдихнула аромат пелюсток і прошепотіла:
— Це музика цього чарівного міста! Та не кожен її почує, а лише той, хто захоче, всім серцем захоче її почути. І лише тоді музика зазвучить у всій своїй красі. 
Аж тут Його погляд ковзнув під липи.
— Що ти там угледів?
— Мені здалося, ніби скульптура ворухнулася.
— Справді? — Вона навіть не глянула в той бік. — То нам обом уже спатки пора. Ходімо.
Проня лиш тихенько посміхнулася й опустила повіки.

Епілог.

І допоки живуть ці острівці історії, доти житиме й Київ. Звичайно, як місто він зможе проіснувати безліч століть, але те місто буде мертвим. Цегла. Бетон. Асфальт. А де ж душа? А душа ось тут, поки що тут. І допоки існує Той-Хто-Грає, Той-Хто-Пише, Той-Хто-Малює, і ті оази, де вони можуть творити, доти місто буде живим.

 

Поділитися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

3
Залишити коментар:

avatar
  Підписатися  
найновіші найдавніші більше голосів
Повідомляти про це
Анонім
Гість
Анонім

Прочитала на одному подиху. І всміхалася і поплакала. Сергій ти молодець. Творчих тобі успіхів.

Анонім
Гість
Анонім

Дякую! Дуже приємно!

Диана
Гість
Диана

Благодарим вас за информацию