Мої вітання! Дякую, що зайшли!

Втомилися, напевно, від турбот, метушні? Так-так, по очах бачу, що втомилися.
Я від душі хочу, щоб ви добре провели час — надихнулися, відпочили, розвіялися.
А ще хочу, щоб ви почали жити зараз, в цю ж мить і тільки своїм життям — таким, яке ви обрали самі: щасливим, радісним, яскравим! А я буду с
подіватися, що «Творча майстерня Leo Sergio» зможе дати кожному з вас саме ті емоції, яких ви потребуєте.
У майстерні знайдеться все: і корисне, і цікаве, і смішне!

Стежками Вічної ріки

Коли прогулюєшся берегом річки, то зазвичай не дивишся ні на берег, ні на річку. Ти їх просто не помічаєш. Вся твоя увага або під ногами, або ж десь так далеко, що навіть коли й оглядаєшся довкола, то мозок підміняє пейзаж на слайди офісу, квартири з вічним ремонтом або ж на худий баланс на картці.

Ми весь час десь не тут. А річка тече.

Читати далі →

Колискова для Проні

Як він грає… Ні, він не грає ― він напоює музикою.

Щойно минеш ресторацію «За двома зайцями», і ти в полоні. Ти зловив перші краплини мелодії і все, ти хочеш пірнути в неї з головою. Вниз по Узвозу ти вже не підеш, а помчиш наверх, до джерела. Андріївська лишається по ліву руку і ти бачиш Того-Хто-Грає. Хвилі музики плещуть тобі в лице, а ти посміхаєшся. Не важливо, який настрій у тебе був, повір ― він зміниться. Ти посміхнешся. Можливо, навіть, і не вустами, але душа твоя примружиться від насолоди.Читати далі →

“Ох і перепадає тій голівці...”

“Ох і перепадає тій голівці...”

Як на мене гепнулася шафа, я вже розповідав. Та якби ж та шафа була єдиним твердим предметом, з яким стикалася моя голова. Інколи мені здається, ніби вона сама вишукує об що вдаритися і в яку халепу вплутати тіло. Мабуть, є в макітри якась глобальна ціль, до якої вона йде через синці, шрами та ґулі. Але її таємницю я розгадав лише тоді, коли на лобі живого місця не лишилося. Я її так і назвав — Таємниця битої макітри!

Читати далі →

Я дуже відповідальна дитина

Не знаю, як це мені вдавалося, але в мене був найважчий портфель у класі, а можливо, і на всю школу ― старші класи взагалі з одним зошитом ходили. Єдине положення, в якому я міг справлятися з такою вагою ― зігнутися в три погибелі й тримати тулуб паралельно землі. По-іншому ніяк, бо щойно починаєш розправлятися, відразу виникає небезпека впасти на спину. А як не виявиться нікого поряд, то все, каюк, не цілуйте й не просіть, сам не встану.

Читати далі →

Як я в універі вчився

Перші спроби підзаробити.

Як згадаю, де мене носило — в очах темніти починає. Хіба я міг подумати, що буду писати книги, коли косив траву на узбіччі траси в 35-градусну спеку? Потік машин — три смуги в одну сторону, три в іншу, сонце в зеніті і я з косою (ні-ні, не на голові, в руках). Але давайте все по черзі розповім.

Читати далі →

Дідько телевізор і втрачений час

Історично склалося, що негативні емоції мають перевагу над позитивними.
У дуже далеких наших пращурів (ще волохатих і з дровеняками в руках) сенсом усього життя було добування їжі. Уявіть на мить — з одягу на вас лише шматок чиєїсь шкіри, а жували ви щось тиждень тому. Щоб знову побалувати себе м'ясом доведеться ще тиждень за ним побігати, але трапляється і навпаки — м'ясо може побігати за вами. По дорозі додому можуть напасти намахані хулігани та відібрати здобич. І навіть успішно діставшись з полювання до печери, ви маєте дуже мало шансів скуштувати вечерю — зграйка скажених спиногризів вмить роздере ваш трофей і знову сиди голодний.

Читати далі →

Люблю осінь

Дуже люблю осінь.

А особливо, коли ще досить тепло, під ногами багато листя, але ще чимало й на деревах. Вітер не холодний, а ліпше, коли його і взагалі немає — вкрай чудово коли тихо. Тоді листочки по одному тихенько падають і ти дивишся, як вони повільно кружляють у повітрі й тобі хочеться, щоб вони якомога довше так кружляли і ніколи не долітали донизу.

Читати далі →

Над коровами у гіллі

Був у нас такий атракціон — сидіти горобцями на вербі, поки під нами проходили корівки з пасовища. Затамувавши подих, ми пильно вдивлялися в лісок, з якого ось-ось мав виїхати пастух на коні. А вже за ним пленталося сімсот голів великої рогатої худоби. Їхня вервечка настільки розтягувалася яром, що коли перші вже підходили до нас, то останні ще навіть не з’являлися на горизонті. І от ми сиділи на гілці прямісінько над спинами ВРХ, та так низько, що лишень простягни руку і ти мацнеш котрусь за хребта.

Читати далі →